ТОП просматриваемых книг сайта:
Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома
Читать онлайн.Название Лемберг. Під знаменами сонця
Год выпуска 2014
isbn 978-966-14-7687-4,978-966-14-8439-8
Автор произведения Анна Хома
Нарешті я подав Янеку знак зупинитися. Чомусь мені здалося, що в цьому місці можна пройти. На вигляд – та ж зелена тванюка, і палиця ледве знаходить опору під нею, але якщо до острівця й можна добратися, то тільки тут… чи ні?
– Мар’яне!
От напасть!
– А по-справжньому тобі щось дарували?
Ні, щоб задавати питання по суті, якщо обов’язково їх задавати. А ти впевнений, що ми не віддамо тут Богові душу? А може, поки не пізно, повернемо назад? Чи вже пізно? І весь твій хвалений досвід – до одного місця, чи не так, Мар’яне? Повертаємося до інтуїції?
Але натомість він спитав:
– Рідні чи близькі дарували?
Готуючи праву ногу до кидка, я слухняно порився в пам’яті. Потім іще раз порився.
– Це коли на Миколая чи на іменини, чи просто… ну, безоплатно, так?
– Так.
– Треба подумати, – сказав я. А що ще я міг сказати?
– Мар’яне!
Так, я гахнув. Але по пояс. Це тішило.
Коли ми шльопнулися на сиру твердь, мене особисто вистачило лише на те, щоб вилити з чобіт баланду, яка весело там плюскала. А Янек примудрився викинути свій улюблений номер:
– Ну, а що б тобі хотілося отримати в подарунок? На Різдво, наприклад.
Тебе. Із цибулькою і перцем. І без язика.
– Ні, я серйозно.
Я теж.
– Як хочеш, – він відвернувся, кутаючись у плахту, яку я гвізднув у тої ж парочки на галявинці.
«Вогонь», – нагадав я собі, і тут же відіслав цю негарну думку подалі. А потім встав і взявся ламати природу, яка вже сиділа мені в печінках. Пан Губицький не ворушився.
Нічого, перемелеться – мука буде, а там і хлібчик спечеться.
Добуті там, де й їжа, сірники насилу підпалили далеко не сухий очерет. Далеко не сухий Янек продовжував тремтіти під плахтою.
– Роздягайтеся, прошу пана. Сохнути будемо…
Він, на диво, жваво скочив. Спікся, значить, хлібчик.
Проте справжніх харчів у нас залишалося лише на один прийом, а тинятися лісом, якщо захотіти, можна років зо три. Поки все вляжеться і про нас забудуть…
От із такими мирними думками ми мирно полягали спати, навіть не згадуючи про вечерю.
…Синюваті тіні лізли з темних прогалин, дряпалися на порослі мохом вітровали, квапилися напитися з бездонних барилець і втертися клаптями туману. А людині що: подумаєш, бруд, подумаєш, сирість, подумаєш, голод. На те ти і людина.
Я, здається, казав, що ми мирно полягали спати? Часом мене заносить. Спробуйте мирно лежати на колючому сушняку і варитися в тріскотінні, ухканні, чваканні, стрекотанні, дзюрчанні, шурхотінні та інших гидотах світу цього! Але ми лежали. А над нами лежало небо, вивалявшись по вуха у світлі щербатого місяця.
– Гарно як, – подали голос з-під плахти. – Ніколи я ще не був так близько до справжнього. Ніби Творець підносить просто до твоїх очей те, що раніше показував крізь скло…
«Так, – сказав я собі, – так!» І поклявся, що це буде наша остання ночівля просто неба. Нехай