Листи з того світу - Сергій Бут

Скачать книгу

– з його тодішніх виписок, де обов’язково мусять бути дати смерті немовлят і, звісно, певні відомості про їхніх батьків. Так питання може бути вирішене.

      Приятель, безумовно, мав рацію.

      – Ви дуже розумний чоловік, Яшо.

      Крамар крутнув головою й іронічно парирував:

      – Ще невідомо, Андрію, хто з нас розумніший: я – мудрий і досвідчений єврей, чи ви – студент, який користується моєю мудрістю безкоштовно.

      Висновок продавця звеселив нас обох. Насміявшись, крамар узяв свій телефон.

      – Гаразд, а тепер – до справи. Знайдіть-но мені тут Валентину Семенівну.

      Я взяв до рук стареньку «нокію», відшукав потрібного абонента і натиснув кнопку виклику.

      – Алло, Валечко? Привіт, моя рибонько… Яша, Яша. Ну як ви там?… Ну і слава Богу. Валечко, твоя Рая ще працює в загсі?… Допомога потрібна, невеличка… Що? У відпустці?… Гм… – Обличчя Яші спохмурніло, та зразу проясніло. – Недовго? Гаразд, зачекаємо, нам нікуди спішити… Ага, нехай. Спасибі тобі!

      Попрощавшись, Яша тріумфально глянув на мене.

      – Раїса повернеться з відпустки, і я влаштую вам, юначе, аудієнцію в неї.

      – А вона не у Львові?

      Мій розчарований тон не залишив гендляра байдужим.

      – Ні. Але не підганяйте час, Андрійку. Лист пролежав півстоліття, хтозна, може, він чекав саме на вас.

      Важко було сперечатися із філософськими роздумами Яші, тому я щиро подякував йому за пораду і вирушив до трамвайної зупинки. Довелося підбігати до вагона, щоб не спізнитися на пару.

      Костел Святої Єлизавети на перехресті вулиць Городоцької та Степана Бандери впирався гострими шпилями в самісіньке небо, настромлюючи голубе простирадло на свої наконечники.

      Я минув його за лічені секунди й чвалом продовжив шлях до університету, дорогою прикупивши газету рекламних оголошень. Треба ж урешті-решт знайти нове житло! Хол альма-матер зустрів мене мертвим штилем: ані тобі буденного галасу, ні метушливих студентів, лише годинник тихо викарбовував час, показуючи чверть на дванадцяту. Зійшовши на другий поверх, я подався в кінець коридору, порушуючи своєю присутністю застиглу тишу, що бувала тут хіба в період літніх канікул. Зараз це видавалося дивним, адже на носі – сесія.

      Двері аудиторії під номером тисяча двісті вісім були зачинені. Але голос професора Мартиновича дивним чином пробивався крізь них назовні і щезав десь за поворотом. Я тихо зайшов досередини, намагаючись не привертати увагу, та моя поява оживила однокурсників. Хвиля шепотіння, що здійнялася з перших рядів, докотившись до останніх, переросла в справжнісіньке цунамі. Професор гримнув долонею по столу.

      – Тихо! Тиша в аудиторії! – після приборкання ґвалту викладач звернувся до мене. – Студенте Багрію, коли ваша ласка, поясніть причину свого спізнення.

      Я не люблю надмірної уваги, ніяково почуваючись на людях, тож просто схилив голову, вибачаючись у такий спосіб перед професором. Викладач, схоже, зрозумів жест, бо дозволив сісти на місце, що пустувало поміж кращих друзів – Апостолів.

      Такі прізвиська хлопці отримали через свої імена:

Скачать книгу