LITMIR.BIZ

Скачать книгу

уже не раз поговорити з батьком, але боюся. Мені страшно навіть подумати, що буде з нами, якщо він відмовить. Тільки подумаю про це, одразу ж так лячно стає! Якщо він буде проти, то ми не зможемо бачитися. А якщо я не буду тебе бачити, то не витримаю! Моє серце розірветься на шматки!

      – Але ж ми зможемо жити в мене!

      – Я довго думала над цим. Розумієш, я кохаю тебе до нестями, але ж люблю своїх батьків. Чи можу я знехтувати немічною бабусею, полишивши її без нагляду? Чи зможу наплювати в душу мамі та таткові, які мене так люблять? Вони все життя мені присвятили, тяжко працюють з ранку до ночі заради мене, щоб я мала все. Щоб було і на столі, і до столу, і хліб, і до хліба. Сказати «до побачення», крутнути хвостом – значить, потоптати їхні почуття, перекреслити їм життя… Неправильно це, несправедливо. Так не можна, бо вони мені дали життя, і я повинна з ними рахуватися й поважати і їх, і вибір, який вони зроблять. А якщо вони не захочуть нашого одруження? Ти розумієш, що зі мною буде?! – спитала у відчаї Варя, і в її блискучих очах заіскрилася сльозинка.

      – Що ж тоді нам робити?

      Варя пригорнулася до коханого, поклала йому голову на плече. Обоє мовчали, розуміючи, що так довго тривати не може, якщо дізнається Павло Серафимович про їхні таємні побачення, може вибухнути гнівом. Мати з ним розмову – можна своїми руками покласти край побаченням.

      – Від долі не втечеш, – нарешті Варя порушила мовчанку. – Дай мені тиждень, і я поговорю з батьком. Буде проти – благатиму на колінах. Сподіваюсь, що зумію розчулити його серце.

      – Дай-то Бог.

      – Мені так приємно, що ти прийшов до мене, а не пішов на збори!

      – Що я там забув? Завтра все від людей дізнаюся.

      – Тільки й мови про ті колгоспи та податки. Чомусь мені тривожно, – зізналася Варя. – Таке відчуття, що має трапитися щось лихе, недобре. Знаєш, як буває перед грозою? Настає така блага тиша, сонце світить, аж раптом як гримне! Налетить нізвідки чорна хмара, впаде на землю дощем, а небо розколють зловісні блискавки. Ось і зараз таке. Село принишкло, притихло, хати ніби поховалися, поприсідали за тинами та парканами, ніби очікують змін на гірше. Добре пташкам – вони краще людей відчувають наближення грому. Люди розумніші за птахів, а відчуття у них гірші. Але серцем, душею чую, що над нашим селом нависли чорні хмари, а грім ось-ось загримить.

      – Дурненька моя дівчинка, – сказав Андрій лагідно. – Це в тебе від хвилювання перед розмовою з батьками.

      – Ні. Так буде, – мовила Варя, не помітивши, що повторила слова Уляниди. – Обніми мене міцніше, коханий! – попрохала вона.

      Розділ 7

      Нічого не сказав односельцям Павло Серафимович, хоча добре бачив на стривожених обличчях питання. Батько ще в дитинстві вчив його не поспішати приймати рішення чи плести язиком, не обдумавши кожне слово. Може, тому він виріс небагатослівним, скоріше мовчуном. Павло Серафимович ішов додому сам, вслухаючись у шльопання чобіт по багнюці. Де-не-де калюжі взялися тоненьким склом льоду, і коли чоловік наступав на нього, лід із тріском ламався. Павло Серафимович

Скачать книгу