LITMIR.BIZ

Скачать книгу

думка, Павле, – знову звернувся до брата Гордій.

      – Не можу я нав’язувати свою думку, – сказав він те, до чого вів розмову. – Вибачте, але не можу.

      – Ти ж завжди нам давав слушні поради, – зауважив Гордій.

      – Так, давав, коли знав, що робити. Зараз я боюсь помилитися. Зрозумійте, вирішується подальша доля не лише родини Чорножукових, а й кожної сім’ї окремо. Гадаю, що кожен з вас для себе вже прийняв якесь рішення. Я хочу почути вашу думку. Гордію, у тебе близнюки восьми років. Тобі вирішувати їхню долю.

      – Якщо хочете почути мою думку, – сказав Гордій, – то ми з жінкою одностайні. Ми вирішили так само, як і Надія: помремо, але свого нікому не оддамо.

      – Ну, помирати вам іще рано, – мовив Павло Серафимович. – Діточок треба на ноги поставити, а потім уже й помирати. А ти, Федю, що скажеш?

      – Ми, Чорножукови, згодні поділитися з ближнім, але задарма віддати – зась! У нас дітей нема, тож втрачати нічого. Ми теж вирішили не вступати до колгоспу.

      – Та-а-а-к! – протягнув Павло Серафимович і зупинив погляд на Іванові.

      – Я… Я не знаю, – затинаючись, почав Іван.

      – І нам нема чого робити в тому колгоспі! – відповіла за нього дружина.

      – А чому ти за всіх розписуєшся?! – аж підскочив на місці розчервонілий Іван. – Хата чия? Моя й моїх батьків! Город та поле чиї? А худоба?

      – Мені батько теж гарний шмат землі дав у придане, – зауважила Ольга. – І добро дбали разом. Я не працювала, чи що? Якщо я невістка, то, виходить, мого нічого там немає?!

      – Я так не сказав, – мовив уже спокійно Іван та витер хусточкою спітнілого чола. – Але є ще й мати та батько. Мені потрібно з ними порадитися.

      – А своя голова є на плечах? – Ольга штовхнула Івана ліктем у бік. – Свою думку ти можеш мати? Чи ти тільки дітей робити вмієш?

      – А про кого я дбаю? Про дітей, про батьків, ось про тебе, – Іван замовк. Він потер потилицю й сказав: – Я не можу приймати рішення без батьків.

      – Зрозуміло, – Павло Серафимович повернув голову у бік сина Михайла. – А що ти, сину, мовчиш? Жодного слова не зронив. У тебе ж трійко діточок, потрібно про них подумати.

      – Хочете почути мою думку? – посміхнувся Михайло. – Остаточне рішення я ще не прийняв. Сидів, слухав вас і дивувався: як так можна чіплятися за минуле? Ви всі ніби павутиною зрослися з усім своїм «я» та «моє». Життя не стоїть на місці, все навколо змінюється, а ви всі не хочете йти в ногу з сучасністю. Минуле життя засмоктало вас, як болото, затьмарило очі настільки, що ви не те що майбутнього, а й сьогодення не бачите! Рано чи пізно доведеться змінитися, бо життя змінюється. Ви не хочете цього зрозуміти!

      – Цить! – скрикнув Павло Серафимович. Він так грюкнув кулаком по столу, що Варя з переляку підскочила на місці. – Ти лекцію нам прийшов читати?! – гримів голос батька. – Чи тебе заслали комуняки?! Продався вже їм? І скільки ж вони тобі заплатили?

      – А що я таке сказав? Те, що ви всі – пережитки минулого? Так воно і є!

      – Шмаркач! –

Скачать книгу