Історія України очима письменників - Сборник

Скачать книгу

при тому, що саме він побачить колись правосуддя наших – руських богів! Коли твій меч, Хельґу Орварде… коли твій улюблений меч обернеться проти тебе самого… коли твоя кольчуга більше не захищатиме тебе… і коли навіть твій вірний кінь принесе тобі загибель – от тоді Рюриків спадкоємець Інґвар і зрозуміє, що наші руські боги повстали проти панування прибульців-варягів! І тоді віддасть їм належну шану, забувши навіть про вашого Одіна.

      При цих словах кулаки Хельґа Орварда мимоволі стиснулися, але, незважаючи на такий явний загрозливий знак, Лютень докінчив думку:

      – Що ж, варяже, знай: саме так колись і станеться – бо такою є воля руського бога Перуна! А тепер прощавай, бо я не бажаю тебе більше ні бачити, ані чути.

      Мовивши це, Перунів служитель рвучкою ходою попрямував до дверей світлиці й вийшов геть. Алберт Валссунґ зробив жест, ніби закликаючи дружинників схопити нахабу-волхва, та Хельґ Орвард заперечно мотнув головою, і всі залишились на сво'іх місцях.

      – Ярле, чому ти… – почав полководець, коли кроки Лютня змовкли остаточно.

      – Бо попередження богів, навіть чужинських – річ дуже серйозна. Зверни увагу, Алберте Валссунґ, цей дравід говорив не від свого імені, а від імені свого бога…

      – Сумніваюся, ярле, що його вустами говорив місцевий божок!

      – Хтозна, хтозна…

      – А якщо навіть так і є, то і в цьому разі…

      – А от що ми зробимо, – з несподіваною рішучістю мовив Хельґ Орвард. – Дравід сказав про мій улюблений меч, що обернеться проти мене самого? Гаразд, хай як я люблю свій меч – але наказую його перекувати!

      Із цими словами ярл-управитель схопив келиха й нарешті відпив з нього ковток солодкого вина. Дружинники на чолі з Албертом Валссунґом зустріли це рішення веселими схвальними вигуками.

      – Також дравід сказав про кольчугу? Гаразд, нехай майстри-кольчужники зроблять з нею те саме, що майстри-зброярі з моїм мечем!

      Новий ковток вина зробив ярл-управитель, і нові схвальні вигуки струсили повітря княжої світлиці.

      – Тепер лишився мій улюблений кінь, привезений сюди з Новгорода…

      – Накажеш перерізати йому горло? – спробував передбачити думку повелителя Алберт Валссунґ.

      – Навіщо? Живий кінь – це не залізна зброя, його не можна перекувати. Він вірою і правдою служив мені до сьогодні, не підвів жодного разу, тож не заслуговує на передчасну смерть.

      – А як тоді?…

      – Доведеться розлучитися з моїм улюбленцем, – сумно мовив Хельґ Орвард, сьорбаючи солодке вино. – Наказую повернути його в табун до інших коней, і нехай табунники піклуються про нього з особливою запопадливістю. Бо якщо тільки дізнаюся, що мій улюбленець бодай у чомусь не знає задоволення…

      Але останні слова ярла-управителя потонули у радісних вигуках його вірних дружинників. Ще б пак: як завжди, Хельґ Орвард відшукав достойний вихід із ситуації, що здавалася безнадійною!..

      Нічого того Перунів охоронець Лютень не побачив і не почув. Його і справді не цікавило, як чужинці-варяги відреагують на волю верховного руського божества.

Скачать книгу