Остап Шаптала. Повісті - Валер’ян Підмогильний Рідне

Скачать книгу

до себе, і його шепотіння сипалось по кімнаті, як пушливий сніг. Воно пливло над мерцем і тануло по темних кутках.

      Згодом Шаптала облишив читати, загасив свічку і пильно дивився на обличчя Олюсі.

      – Сестро, – думав він: – ти зараз полинеш відціль… А з тобою зникне запашність смерти, і лишиться в кімнаті порожнеча та темрява. Досі ти була ще тут – я бачив скрізь твої очі, тиха посмішка твоя бриніла в повітрі. Я розмовляв з тобою й ти відповідала. А зараз ти йдеш… Треба прощатись нам, сестро.

      Він знав, що востаннє говорить з Олюсею і тремтіння почало хвілювати йому тіло. Він зітхнув і схилив очі.

      – Спи, сестро. Засни в тьмяних присмерках, де тиша застелилась, як мла. Там спокій обійме тебе та пригорне до своїх великих грудей. Там згуки ущухли і рухи завмерли в далечіні…

      Несподівано бризкнули йому з очей сльози; вони лилися без ридань і лоскотали щоки. Він підніс руку до очей, а потім задумливо роздивлявся її, змокрілу. Коли сльози спинились, він ще нижче похилив голову

      – Іди ж, сестро. Хай думки мої застелять твій шлях, а мрії проводять до країни сутінків. Тоді я витчу з спогадів образ твій та поставлю його непорушно в своїй душі. Вічну свічку подяки я запалю перед ним і все, що ти дала була мені, всі пестощі й покору, – я віддам… Я шукатиму й найду когось невідомого ще, кому віддам життя, кому скориться моя сила та розум во ім’я твоє…

      Коли він підвів очі, в кімнаті було порожньо і так тихо, що кожний рух його голосним дзвоном лящав у голові.

      На столі лежало чуже тіло і дві свічки освітлювали засохле обличчя.

      Олюсю вже було поховано на сільському кладовищі. Невеличкий залізний хрест був поставлений над її домовиною.

      А в хаті Шапталів ще жило таємне передчуття чуда. Батько й мати у глибинах своїх душ чекали, що відчиняться зненацька двері і Олюся завітає в кімнату, свіжа й весела, ніби повернувшись з далекої гулянки. Ніхто не здивувався б її приходу. Вона засміялася, сіла б разом обідати, та все було б так просто і гарно.

      Напружено жили батьки останніми днями. Батько, йдучи до молочарні, несвідомо сподівався зустрінути дорогою дочку, а мати, пораючись по господарству, зненацька облишала все та радісно повертала голову – їй здалося, що Олюся пройшла коло неї.

      Мовчки підводилась родина ранком, мовчки снідала й розходилась. Розмовляти про щось, крім смерти Олюсі, не можна було, бо то була б люта зрада її пам’яти, а кожний жахався одверто вимовити слово «смерть», коли це ще не було певним, коли Олюся могла несподівано повернутись.

      А Остап не гадав більше про сестрину смерть. Ще тоді, коли всі підходили востаннє цілувати небіжку, він нахилився над тілом, що лежало, але не поцілував. Спокійний він слідував за труною на кладовище, мов ховав кого маловідомого й нецікавого.

      Бо дедалі, то певнішим здавалось Шапталі, що Олюся ніколи не помирала, бо ніколи й не жила. Він не міг пригадати живої Олюсі, своєї сестри.

      Тоді він зрозумів, що в дійсности Олюсі не існувало. То була мрія, що прилинула й захопила йому всю

Скачать книгу