LITMIR.BIZ

Скачать книгу

й читати ще і ще… Бо потім, коли він виросте, він розхоче, розучиться вдихати зі сторінок інші світи, таємничі стежки чиїхось думок і сутінкові пагорби вражень.

      Але сталося дещо інше. Ні… Антін не перестав любити читати, і він зовсім не наситився книжками. Він просто не знаходив час, аби заглибитись, пірнути, вдихнути водою літер, що складаються в слова, чиїмось розумом розставлені в речення і цілі розділи. А потім, коли й мав вільну хвилину – вже і не тягнуло до книг. За роботою, за життям, за побутом, що його полонили, кудись відійшов у темряву грибного дитинства той незграбний хлопчисько в окулярах з великими діоптріями, котрий полюбляв читати на галявині, а заразом і той, інший, що читав у вагоні метро з чорно-білого «муві», якому так заздрив Антін.

      Той хлопчик був його уособленням, ним ідеальним, яким Антін сам себе бачив і омріював в дитинстві. Плекав. Образом, до якого прагнув: з дорогим шкіряним портфелем і в смугастій сорочці, що відкриває світи з цупких сторінок, помережаних тонкою ниткою літер. Він не бачив себе видатним інженером, що проектує суецькі і панамські канали[3], які залишаються на планеті монументальними брилами на століття і прославляють свого деміурга. Не бачив себе заможним дизайнером маєтків і садиб. Ні, не бачив… Тому, можливо, йому цього і не судилося. Бо, погодьтеся, якщо вже навчаєтеся на інженера, то варто мати хоча б якусь мрію, пов’язану з майбутньою професією. Адже наша свідомість створює умови до реалізації.

* * *

      Того ж вечора, коли він вперше побачив дівчину з очима «кольору Тіффані», Антін довго дивився на сусіднє вікно справа, де темний жіночий силует виднівся в глибині кімнати. Хтось сидів згорблений в кріслі чи то на дивані, й підпирав долонями голову. Він гадав: чи то та сама дівчинка, яку він бачив вранці в іншому вікні? Фігура здавалась якоюсь ущербною, неповноцінною. Ніби її силоміць посадили отак на диван і їй зовсім незручно, але змінити позу вона не спроможна.

      В руці Антіна колихалось маленьке горнятко з чарівною рідиною, що світилася під світлом торшера, немов наповнене місячним сяйвом. Холодний напій відгонив етиловим спиртом значно більше, ніж мало б хороше мартіні. Однак, воно не було хорошим. Натомість воно було дешевим, купленим в сусідньому гастрономі Мачухи «городов русских». Рідина в горнятку світилась, немов Дінь-Дінь[4] її підсвітила якимись чарами. Антіну захотілось повірити, що його Ліза повернеться. Що насправді за вікном не Щолківська[5], а його рідний Івано-Франківськ. Що весна надворі просякнута дитячим сміхом і солодким очікуванням Великодня й тепла. Що вже завтра, так, знічев’я…, він, малий, поїде на велосипеді до вод холодної Бистриці й відкриє купальний сезон під рожевий пелюсткопад. Дарма, що зарано…

      Того вечора він зробив ще безліч ковтків тієї рідини й кілька разів наповнював горнятко місячно-бензиновим сяйвом, аби раптом усвідомити, що хоче, аби Лізи взагалі ніколи не траплялось в його житті!.. Бо вона несправжня

Скачать книгу