Скачать книгу

од інею. Мама йде в школу, а ми відразу кидаємося до вікна, щоб ще раз побачити її, окутану білим туманом.

      Ми давно поділили нижні шибки: ліва – Сергієва, права – моя. За ніч вони обростають грубою кіркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого ніжно-білим сніжком. Коли цей сніжок обережно лизати, то він холодний і трохи солодкий на смак. А як почнуть дубіти язики, тоді краще хукати на шиби.

      Спершу з’являється кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширшає й ширшає, а посередині – світлішає й світлішає, тоншає й тоншає кірочка льоду, доки не заголубіє, неждано й казково, омите тоненькою водяною плівкою скло.

      Тепер треба лише пильнувати, щоб віконця не замерзли. Мороз обкидає по краях голчасті візерунки, і досить зазіватися, як вони поснуються довкола, наче сліди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченої краси лісом і міниться, і виблискує, і спалахує тисячами кольорових вогників.

      Ми поприлипали до вікна і крізь блакитні кружальця дивимося на високі снігові замети, що іскряться під сонцем, на запушені інеєм дерева, які немов понадягали теплі хустки, на застиглі дими понад хатами.

      Згодом дерева й сніги починають червоніти. Темнішають, видовжуючись, фіолетові тіні попід заметами, а вікна загоряються червоним.

      Хата теж наповнюється холодними тінями. Вони спершу кубляться під лавкою, столом, ліжком, сизуваті й непевні, а потім починають потихеньку скрадатися на середину кімнати, здається, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб’ються під лаву.

      Та чим більше кривавиться сніг і видовжуються тіні надворі, тим густіші, темніші, нахабніші тіні у хаті.

      Я намагаюся не оглядатись. Щільніше тулюся до віконця, все завзятіше хукаю в синювату вже шибу. Робиться моторошно: наче хтось, великий і патлатий, тихенько ворушиться за плечима. Боюся оглянутись, і водночас наростає непоборне бажання оглянутися назад.

      – У мене є гостра шаблюка, я сильний! – голосно кажу я, щоб налякати того, що причаївся за спиною.

      – І в мене є шаблюка, – тоненьким голоском відгукується Сергійко.

      – Я нею аж сто вовків порубав! – вихваляюсь я, сторожко прислухаючись, чи не заворушиться перелякано т о й. – І ще сто порубаю!

      – Ги-и-и! – несподівано починає пхинькати брат. – Хочу спати… Ги-и-и!

      Мушу відірватися од вікна, що вже згасло й посіріло. Беру дерев’яну шаблюку, оглядаюся назад.

      У кімнаті вже зовсім темно, особливо внизу. Той, що стояв за плечима, кудись зник: певно, заховався під лавку. Чекає, доки я злізу на долівку, щоб вхопити мене за ноги волохатими руками. Сторожко прислухаюся, наставивши перед собою шаблюку.

      А Сергійко тягне своє:

      – Хочу спати!.. Ги-и-и!..

      Хоч-не-хоч, а треба злазити. Нагинаюся й починаю сікти шаблюкою попід лавкою. Вимахую довго, тикаю в усі куточки, доки не починає боліти рука. Якщо він там і був, то вже лежить порубаний, стікаючи чорною кров’ю.

      Зіскакую на долівку. Брат обхоплює мене руками й ногами, тулиться до мого плеча. І незвична войовнича наснага оволодіває мною. Хочеться, щоб зараз став переді мною т о й, я б сміливо кинувся на нього, захищаючи брата, що довірливо тулиться до мене.

      Сторожиха

      Мама тяжко захворіла. Її повезли до міста, а ми залишились удвох.

      Сидимо і тихенько рюмсаємо: від жалю за мамою, від страшенної самотності, від того, що ми нікому не потрібні.

      До кімнати заходить сторожиха – товстелезна тітка із завжди сердитим обличчям. Часто-густо, коли поблизу немає мами, сторожиха ловить якогось учня-бешкетника і лупцює його мокрою ганчіркою. Учні її дуже бояться, а мама свариться з нею. І ми щиро дивуємось маминій хоробрості: адже вона така маленька супроти сторожихи!

      – Чого це ви соплі розвішали?! – гримає вона на нас. – Отакі великі парубки, женити скоро!

      «Парубки» перелякано замовкають, приглядаючись, чи не тримає сторожиха за спиною мокрої ганчірки.

      Вона починає прибирати в кімнаті, а важке, наче висічене з темного каменю, обличчя стає ще сердитішим.

      – І їсти дітям нічого… Тілігенція драна! – лає когось сторожиха, никаючи по закутках. Дістає пшоно, хліб, скоринки сала й довго стоїть над тим добром, скептично закопиливши губу.

      Виходить так же несподівано, як і зайшла. А ми, голодні, як вовченята, дивимося на пшоно і хліб, боячись поворухнутися: нам здається, що сторожиха стоїть з ганчіркою під дверима, тільки й чекаючи на те, щоб ми полізли до хліба.

      Знову в дверях – сторожиха. В одній руці – глечик, а в другій – вузлик. Дістає по пиріжку, наливає молока – їжте, кошенята!

      Пиріжки з квасолею, великою та солодкою, молоко холодне і дуже смачне. Сергій присмоктується до важкої череп’яної чашки, довго сопе в неї, і пузце його росте на очах. А коли відривається, то в нього через увесь лоб – підкова з білої піни.

      – Холосе! – задоволене тягне Сергійко. Оченята його стають маленькі та сонні.

      Я дивлюся поверх чашки на сторожиху,

Скачать книгу