Гітара, кості, кастет - Фрэнсис Скотт Фицджеральд Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

– пливуть автомобілі.

      – Що дало мені життя? – повторив він, сідаючи в скрипуче плетене крісло; позаяк трохи подумав і прошепотів: – Нічого.

      Сказане слово налякало його. За всі свої сорок п’ять років він жодного разу подібного не говорив. Найбільші трагедії життя його не зневірювали, а просто навіювали тугу. Але зараз, спостерігаючи, як теплий, привітний дощик струмує з карнизів на знайому галявину, він зрозумів, що життя остаточно відняло в нього все щастя та всі ілюзії.

      Він усвідомив це, зиркнувши на зім’яту кульку паперу, яка поставила хрест на надії, пов’язаній з єдиним сином. Те, про що йшлося в листі, йому говорили й раніше численними натяками й вказівками: його син – слабкий і пожадливий; навіть ввічливий тон відправника цього не пом’якшував. Лист прийшов від декана коледжу в Нью-Гейвені, чоловіка, який висловився точно та ясно:

      «Шановний містере Джексон, з безмежним жалем змушений повідомити, що Ваш син, Еллері Хеміл Джексон, призначений до відрахування з нашого університету. Минулого року я дослухався до Вашого прохання дати йому ще один шанс – боюся, я послуговувався не обов’язком, а чуттям приязні стосовно Вас. Тепер розумію, що це було помилкою, і з мого боку замовчування того, що таким тут не місце, було б некомпетентним. На балу другокурсників він поводився так, що кільком студентам насильницьким методом довелося скоригувати його манери.

      Сумно, що я повинен про це писати, але не бачу сенсу прикрашати дійсність. Я розпорядився, щоб післязавтра Ваш син покинув Нью-Гейвен.

      Щиро Ваш,

Остін Шеммерхорн,декан коледжу».

      Джон Джексон навіть не уявляв що ж такого ганебного міг зробити його син. Без зайвих питань, він знав, що слова декана правдиві. Вже й тут, у цьому місті, є будинки, куди його синові ступати заборонено! Якийсь час огріхи Еллері прощали заради його батька, а вдома взагалі на них дивилися крізь пальці: Джон Джексон належав до рідкісного типу людей, здатних прощати своїх нащадків. Але батькові набридло. Сидячи під тихими краплями квітневого дощу на веранді цього ранку, чоловік відчув, що щось у його серці обірвалося.

      – Що дало мені життя? – Джон Джексон з тихим, втомленим відчаєм похитав головою. – Нічого!

      Він взяв і перечитав другий лист, від Ліги суспільного поступу, і все його тіло пройняв безпорадний, здивований сміх. У середу, саме тоді, коли його уїдливе чадо прибуде в будинок, позбавлений матері, він, Джон Джексон, зійде на трибуну в діловій частині міста, щоб виголосити сотню гучних банальностей про натхнення й радість. «Учасники асоціації, – їхні лиця – бадьорі, оптимістичні, зацікавлені поглядають на нього знизу, мов місяцеві серпи – мені запропонували розповісти кількома словами, що мені дало життя…»

      Слухачів збереться чимало, бо кмітливий молодий секретар підібрав тему з ноткою інтимності: Джон Джексон, успішний, обдарований, популярний, – що він зумів знайти для себе в сумбурному достатку життєвих благ? Вони напружено вслухатимуться, сподіваючись на те, що він розкриє якусь таємну формулу, яка допоможе їм стати такими

Скачать книгу