LITMIR.BIZ

Скачать книгу

його разом, – додав він, перш ніж дівчина встигла відповісти.

      – Ти впевнений, що справді цього хочеш? – тихо запитала Саманта.

      – Я не міг би бути ще впевненішим, – Себ підхопив дівчину на руки. – І якщо ти буватимеш в околицях Стренду, поки я працюватиму в Сіті, можливо, нам варто пошукати помешкання десь поруч, приміром, в Іслінґтоні?

      – Ти впевнений? – повторила Саманта.

      – Я лише впевнений, що «Бристоль роверс» ніколи не виграють кубок.

      – А хто такі «Бристоль роверс»?

      – Ми не настільки добре знайомі, щоб я обтяжував тебе своїми клопотами, – сказав Себ, виходячи з парку. – Можливо, за якийсь час, через багато років, я розповім тоді про одинадцятьох безнадійних чоловіків, котрі регулярно псують мені настрій кожної суботи пополудні, – додав він, коли вони опинилися на П’ятій авеню.

* * *

      Коли Гаррі зайшов до будівлі «Вікінґ-прес», на ресепшені його вже чекала молода жінка, яку він упізнав.

      – Доброго ранку, пане Кліфтон, – привіталася секретарка Гарольда Гінзбурґа, ступивши вперед.

      Гаррі не міг не запитувати себе, скільки авторів отримували подібну зустріч.

      – Пан Гінзбурґ із нетерпінням чекає на вас.

      – Дякую, Крісті, – сказав Гаррі.

      Вона відпровадила його до кабінету директора видавництва, обробленого дубовими панелями й прикрашеного фотографіями минулих і теперішніх авторів: Гемінґвея, Шоу, Фіцджеральда та Фолкнера. Цікаво, чи потрібно померти для того, щоб і ваша фотографія з’явилася в колекції Гінзбурґа.

      Незважаючи на свої майже сімдесят років, Гінзбурґ вискочив з-за столу, коли до кабінету увійшов Гаррі. Останній мав причину посміхнутися. Одягнений у костюм-трійку, з кишеньковим годинником на золотому ланцюжку в жилетці, Гінзбурґ виглядав ще більшим англійцем, ніж самі англійці.

      – Отже, як поживає мій улюблений автор? – Гаррі засміявся, коли вони тиснули один одному руки.

      – Скільки разів на тиждень ви вітаєте авторів цими словами? – поцікавився він, опускаючись у шкіряний фотель із високою спинкою.

      – На тиждень? – задумався Гінзбурґ. – Принаймні тричі на день, іноді більше – особливо коли не пам’ятаю їхніх імен.

      Гаррі реготнув.

      – Однак можу запевнити, що у вашому випадку це правда, адже, прочитавши «Вільяма Ворвіка та розмороженого вікарія», я прикинув, що перший наклад складе вісімдесят тисяч примірників.

      Гаррі розкрив рота, але нічого не сказав. Його останній роман про Вільяма Ворвіка розійшовся накладом у сімдесят дві тисячі примірників, тому він добре знав про зобов’язання, які йому дали.

      – Будемо сподіватися, що повернень буде не надто багато.

      – Попередні замовлення швидше свідчать про те, що вісімдесяти тисяч буде недостатньо. Але даруйте, – сказав Гінзбурґ, – спершу розкажіть мені, як там Емма? Перший рейс був успішним? Я не зміг знайти згадки про нього, незважаючи на те, що сьогодні вранці перечитав усю «Нью-Йорк таймс».

      – Емма почувається чудово й передає вам свої вітання. Мене б не здивувало, якби вона

Скачать книгу