Його прощальний уклін - Артур Конан Дойл Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

наостанок. Він витягнув з-під раковини цинкове відро, більш ніж наполовину наповнене кров’ю. Потім узяв зі столу дерев’яну тарілку, на якій лежали маленькі шматочки обвуглених кісток.

      – Когось убили та спалили. Ми вигребли все це з каміна. Вранці тут був лікар. Каже, що це не людські останки.

      Голмс усміхнувся й потер руки.

      – Можу привітати вас, інспекторе: ви дуже скрупульозно та неупереджено поставилися до справи. Ваші здібності, даруйте на слові, перевищують наявні у вас зараз можливості.

      У маленьких оченятах Бейнса відбилося задоволення.

      – Маєте рацію, містере Голмс. Мимоволі загниваєш у цій провінції. Такі справи, як ця, дають людині шанс виділитися, і сподіваюся, що я не втрачу його. Що думаєте про ці кістки?

      – Швидше за все належали ягняті або козеняті.

      – А білий півень?

      – Це щось дивне, містер Бейнс, дуже дивне, майже унікальне, як ви знаєте.

      – Атож, сер, тут, либонь, жили дуже дивні люди, котрі займалися вкрай незвичними справами. Один із них мрець. Його власні слуги пішли за ним і вбили господаря? Якщо так, то ми їх спіймаємо – за кожним портом ведеться спостереження. Але я притримуюсь іншої думки. Авжеж, сер, моя точка зору зовсім інша.

      – Отже, маєте теорію?

      – Аякже, і я буду її розробляти самостійно. Це питання моєї професійної репутації. Ви вже заробили собі ім’я, а мені ще треба докласти для цього зусиль. Я повинен мати можливість сказати потім, що розплутав цю справу без вашої допомоги.

      Голмс щиросердно засміявся.

      – Гаразд, інспекторе, – відповів він. – Ідіть своїм шляхом, а я піду своїм. Мої дані завжди будуть у вашому розпорядженні, якщо виникне потреба. Здається, я бачив у цьому будинку все, що мав побачити, тому моє подальше перебування тут було б марною витратою часу. До побачення й бажаю успіхів.

      За багатьма невловимими ознаками, які, мабуть, не помітив би ніхто, крім мене, я збагнув, що Голмс натрапив на слід. Хоча збоку він здавався таким самим байдужим, як завжди, у його блискучих очах читалося приховане нетерпіння, навіть неспокій. До того ж він був у дуже гарному гуморі, що зайвий раз підтверджувало: гра почалася. За своєю звичкою він нічого не казав, я ж, як завжди, нічого й не питав. Ця давно усталена традиція мене влаштовувала – я брав участь у ловах і надавав моєму колезі допомогу при полюванні на здобич, але намагався не переривати роботу його думки. Коли знадобиться, я все дізнаюся.

      Тому я чекав, але намарно, що мене розчаровувало все більше й більше. Минали дні, а мій товариш так і не просунувся у своєму розслідуванні. Одного ранку він виїхав до Лондона, і з його кинутого мимохідь натяку я дізнався, що він побував у Британському музеї. Крім цієї єдиної своєї поїздки, детектив здійснював лише довгі прогулянки, зазвичай на самоті, або спілкувався з численними сільськими пліткарями, із котрими познайомився.

      – Упевнений, Ватсоне, тиждень, проведений за містом, буде для вас безцінним, – зауважив він. – Яке задоволення спостерігати,

Скачать книгу