LITMIR.BIZ

      Ну, добре-добре, злився я, не назавжди ж вона пішла, незабаром повернеться. Які в неї можуть бути справи? Ну, судове засідання, ну, очна ставка, розпізнавання трупів. Вихопить іще одного невдаху з кігтистих лап смерті, розпишеться, де треба, і додому, до мене. Головне – не втратити момент, не пропустити нагоду, піймати своє щастя, коли воно пробігатиме коридором. Вечір повільно міняв повітря, як готельну білизну, роблячи зелень темною, а шибки рожевими. Світло м’яко торкалося підлоги й порожніх стін, за деревами на вулиці чутно було голоси й дитячий сміх. Хотілося йти на ці голоси, ходити між деревами, торкатись у темряві жіночих рук, ловити зелені місяці, що обриваються з гілок, не витримуючи власної ваги.

      Як усе влаштувати, думав я, як усе влаштувати? Можна, скажімо, прийти до неї на кухню. Нібито за харчами. Стримано поскаржитись на голод, суворо попередити, що приготую все сам, але попросити її допомогти. Бути впевненим і небагатослівним. Можна прийти без футболки, хай бачить, який я засмаглий. Можна прийти босоніж. Ні, відразу ж передумав я, босоніж не годиться, вона все зрозуміє, скаже: ти б ще голий прийшов. Добре, тоді пляжні капці. Щоби в разі чого не возитися зі шнурівками. Так, задоволено похвалив я себе, саме так. Попросити її дістати прянощі: корицю, кардамон, чорний перець. Прянощі в неї, очевидно, на якійсь полиці. І коли вона за ними полізе, спокійно, головне – спокійно! – підійти й торкнутися її ніг. Нібито підтримуючи її. А далі вона сама все зрозуміє. Відчує тепло моїх долонь. І тоді я зніму її зі стільця, посаджу на стіл і почну роздягати. Головне – щоби вона не встигла до того скинути свій костюм. Їй у ньому буде, напевно, незручно, вона сама захоче позбутись його, допоможе стягнути піджак, нервово потягне вгору спідницю, що так тісно облягає її гарячі стегна. І ось тоді можна буде скинути капці.

      Або, не міг заспокоїтись я, можна прийти й попросити в неї яку-небудь дрібничку. Скажімо, мило. Ні, заперечив я сам собі, тоді вона точно все зрозуміє. Краще не мило. Краще зубну щітку. Прийти до неї в капцях, з оголеним торсом, можна в окулярах, і суворо та небагатослівно попросити запасну щітку. Мовляв, свою забув у потязі – швидко збирався, допомагав жінкам, виносив на перон дітей, евакуював пенсіонерів. Щітка в неї, напевно, буде у ванній. І коли вона пройде туди у своєму діловому костюмі, можна прослизнути за нею, стати в неї за спиною, близько-близько, так щоби вона відчула запах мого дезодоранту й завмерла стривожено, усе розуміючи й передчуваючи. І тоді можна торкнутися її одягу, чуючи, як під ним здригається її чутливе тіло, і мовчки стягнути з неї піджак, і допомогти їй скинути спідницю так, щоби вона залишилася тільки в білій, як у школярки, сорочці й барвистій білизні, схилити її над рукомийником – блискучим, як рафінад, аби вона могла розгледіти в дзеркалі, як від радості та нетерпіння розгладжуються всі її зморшки, як розширюються зіниці й не вистачає повітря. І навіть капці можна при цьому не скидати.

      Але й це ще не все,

Скачать книгу