Віта Ностра - Марина и Сергей Дяченко Метаморфози

Скачать книгу

зливається в суцільний сірий гул…

      – Дивіться сюди.

      Він підняв руку до її лиця, й вона побачила на його пальці перстень, якого не було раніше. Великий рожевий камінь переломив світло лампочки й раптом став яскраво-блакитним, потім зеленим; Саша затамувала подих. У неї запаморочилося в голові, вона ступнула, намагаючись утримати рівновагу…

      – Стійте.

      Вона закліпала очима. Персня не було. Кравець стояв поруч, тримаючи її за плечі.

      – Молодець, – сказав він зненацька м’яко. – Попрацювала, бачу. Але це крихітний крок, ви щодня повинні так працювати. На наступне заняття прочитайте параграф два. Усе, що виділене червоним, – напам’ять.

      – А як же…

      – Ідіть, Самовій, уже пішов чужий час. До побачення.

      Саша вийшла в коридор, де чекав, спершись на стіну, Андрій Коротков.

      – Ну? – запитав жадібно. – Дуже лаявся? Що було?

      – Коротков, я чекаю, – долинуло з аудиторії.

      Двері за Андрієм зачинилися. Саша отетеріло потрясла головою. Піднесла до носа годинник на зап’ясті…

      З миті, коли вона зайшла в аудиторію, минуло п’ятнадцять хвилин.

* * *

      – Я ж кажу: я його не бачив багато років. А в серпні він з’явився. На юрфак я пролетів… А вісімнадцять мені у вересні. Мати в шоці. І тут з’явився він. Наче рятівник. Влаштував мої справи… Думаєш, я хотів сюди їхати? Я хотів у армію! Тобто не те щоб хотів, а…

      Саша й Костя йшли по вулиці Сакко і Ванцетті, а потім по вулиці Миру, і ще по якійсь вулиці, усе далі від центру, самі не знаючи куди. Спершу говорила Саша, розповідала про ранкові купання, про золоті монети, про пробіжки в парку й про дорогу до Торпи. Потім почав розповідати Костя. Його історія була набагато простіша.

      – …І він мене просто змусив. Якби я знав, що тут таке… Я пішов би в армію.

      – Не пішов би, – сказала Саша.

      Костя здивовано на неї покосився.

      – Мій батько від нас пішов, як я була маленька, – повідомила Саша. – В іншу родину… І більше не з’являвся. Усе життя ми з мамою. Завжди – з мамою. І… найбільший страх, знаєш, який? Що з нею щось станеться. Я от згадую, що робив і що говорив Фарит… він же прямо не погрожував. Він дозволив моєму страхові – ніби як самому – вивільнитися й мене накрити. Повністю. І мій страх привів мене сюди… і тримає тут. І буде тримати.

      Вулиця раптом урвалася. Саша й Костя проминули два останні, на вигляд нежитлові, будинки й ні з того ні з сього вийшли на берег невеликої, але відносно чистої річки. Трава підходила до самого берега. На дерев’яній кладці стояв рибалка в просторій куртці з каптуром.

      – Ого! – сказав Костя. – Може, й купатися можна?

      Саша спустилася за ним до води. Трава горнулася до ніг. Хиталися очерети, на тому березі квакали жаби. Костя сів на повалене дерево, старе, давно вже без кори, подекуди вкрите мохом. Саша опустилася поруч.

      – Цікаво, тут щось ловиться? – запитав Костя, понизивши голос. – Я якийсь час любив це діло… І на зимову риболовлю їздив, і…

      Рибалка сильно смикнув жилку. Над водою злетіла срібна рибинка

Скачать книгу