ТОП просматриваемых книг сайта:
Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн.Название Царівна (збірник)
Год выпуска 2012
isbn 978-966-03-5623-8
Автор произведения Ольга Кобилянська
Жанр Зарубежная классика
Чи він не спостеріг, як за нами зверталися голови поважних матрон і мужчин? Я не сказала би, що зверталися зі злим виразом! ні! але все ж таки зверталися!
Він не бачив нічого.
Ступав собі так свобідно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що він біля мене, була й собі не менше гарно настроєна. Раз стрінули ми й Лену з якимсь панком, і вона усміхнулася до мене значущим усміхом.
В тій самій хвилі глянув мені Орядин допитливо в очі.
– Я й забув спитатися в вас, – казав він, – як вам подобалася концертова музика?
– Добре, – відповіла я, але я відчула, що він хотів щось інше почути, наприклад, чому на моїх очах були хоч і як слабі ознаки плачу.
– Я люблю музику, – говорила я далі, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, – і жалую досі лише того одного, що не вчилася її.
– А в іншім ви щасливі? – спитав ніби жартом.
– На такі питання треба багато відповідати. Передовсім треба мати й дар бути щасливим.
– А в вас того дару нема?
– О, противно! – відповіла я живо. – Я би навіть важилася сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я, властиво, натура, страшно жадібна життя! Берусь за все надто гарячково, так мовби мені не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра і зла життєвого! Що це таке?
– Це вже вдача така, – відповів він, і його очі промайнули палко по мені. – Я не можу цього об собі сказати. Мені чогось зовсім не спішно знати, що дарує мені доля, хіба дещо рад би я знати. – Нараз спитав живо, вп'яливши в мене свої великі чорні очі (ми вже сиділи): – Ви знаєте, хто був мій батько?
– Знаю!
Мовчанка.
– Моя мати вмерла цілком молодою, я навіть і не пам'ятаю її…
– І я свою ледве пам'ятаю, – замітила я півголосом.
– Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, від тих нема мені чого доброго надіятись. Скільки-то зароду зла в мені, – іронізував, – а скільки легкодушності! Ви би не повірили!
– Ви самі в то не вірите, ви, певно, лиш огірчені!
– О, в цій хвилі зовсім ні! – відповів майже весело. – Ті, що пересвідчували мене об тім, то люди практичні, розважні – і може, й не помиляються. Врешті я й сам вірю, що можна унаслідити, наприклад, характер і т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрасний, а деколи то ні з цього ні з того не додержу віри, мов та собака! – і засміявся тихо.
– О! чому ви так говорите?
– То не говорити вам того?
– Ні!
– Коли мені хочеться вам це сказати!
– То ви справді такі?
– Справді.
– Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!
Він поглянув на мене зчудованим поглядом.
– Супроти себе? Ні, над