Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник) - Владимир Кириллович Винниченко

Скачать книгу

Ні, не зиркнула ні разу! Ніби навмисне вона не хоче дивитися, й це починає трошки радувати мене: очевидно, вона запрімітила, пізнала. І вже не зводжу з неї очей. Хай погляне, хоч раз, хоч крадькома! Ось про щось вона замислилась! Око дивиться в одну точку; строгі вуста мимоволі морщаться від усмішки, око жмуриться, і вся вона дивно ясніє, стає теплою, ніжною. Але вмить вона змітає усмішку з вуст і зиркає навкруги: чи не стежить хто-небудь за нею.

      Так! – значить, вона тоді не помітила мене, та не помічає мене й тепер!

      На розі Васильківської й Благовіщенської вона має пересідати. Коли ми ждемо вагона, я декілька разів стаю так, щоби вона побачила мене. Справді, вона помічає мене, але я не помічаю ніякої різниці між її поглядом, коли вона дивиться на стовп ліхтаря і на мене. І тільки зауваживши, що я не спускаю з неї очей, вона кривиться незадоволено й одвертається. Коли б вона вилаяла мене, мені б було не так соромно, як від цієї гримаси!

      Одначе, я їду далі з нею. Тепер я сідаю напроти, й мені видко все лице її. Вуста видаються вже ніби меншими, зате в лиці більше сухості, холодності. Вона дивиться вбік від мене і я все-таки не знаю, чи вона пізнала мене, чи ні. Я ж тоді був у шубі й циліндрі, а тепер у літнім, сірім капелюсі й легкім пальті. Так, через це, мабуть, вона й не пізнала мене. А в тім, чому б вона повинна показувати, що пізнала, яка їй від того приємність?

      Вона підводиться і збирається вийти. Я бажаю від усього серця, щоб вона забула на лавці свою срібну плетену торбинку. Але ні! Вона бере її. Я теж устаю. Шапочка кидає в мене поглядом строго та уважно, неначе хоче сказати: «Наміряєшся чіплятись? Даремно!» Одначе я йду за нею. Іду кроків зо два від неї, дивлюсь їй у спину й почуваю чудну, незрозумілу мені самому глибоку ніжність.

      Біла Шапочка звертає направо. Тут ліхтарів менше, дерева шапками прикривають тротуар і здається, ніби йдеш під скелями. Підбори Шапочки сухо постукують попереду. Вона ступає дуже рівно, й по її спині вже помітно, що вона прислухається до моїх кроків. Я знаю, що вона повинна боятись: тут у цій невеличкій вуличці так мало прохожих, – і мені від цього обидно й сумно.

      Аж ось я набираюсь одваги, декілька разів глибоко переводжу дух і нагоняю її. Шапочка зиркає гостро на мене й надає ходи.

      – Простіть ради бога! Не сердьтесь і не бійтесь мене!.. – починаю я якомога благаюче.

      Вона мовчить і йде ще швидше. Я мовчу й дурновато, ніяково усміхаючись, іду поруч, не знаючи, що сказати.

      – Простіть!.. Ви раз, весною, прогнали мене, коли я… причепився до вас. І мені було… І я, звичайно… Але запевняю вас, я… не хочу образити…

      «Що зі мною?! Як глупо я поводжусь!» – з дивуванням і соромом думаю я.

      – Будь ласка, дайте мені спокій!.. – говорить нарешті Шапочка.

      Я такий радий, що вона забалакала, що не чую в її голосі ні досади, ні тривоги.

      – Я зараз дам! – хапливо кажу я. – Але чого ви так боїтесь знайомства на вулиці? Це ж… забобони! Коли б мене підвів до вас який-небудь ваш знайомий, ви ж би не одіпхнули мене?! Ну, от уявіть собі, що мене

Скачать книгу