LITMIR.BIZ

Скачать книгу

лице на світлі й мені видно, що на ньому нема ні насмішки, ні страждання. Воно здається сонним, набурмосеним, одубілим. Щоки обвисли, й ніс неначе зав’яв, як недостигла зірвана груша. Але погляд пильний, допитливий, гнітючий. Вигляд хворої або страшенно втомленої людини.

      – І мама їде?

      – А як же!.. – дивується Андрійко.

      Мені стає ніяково за своє питання. Я сміюсь і жартом кажу, що мама збиралася в літі летіти на аероплані. Так от, щоб часом не залетіла в Америку.

      – Ні, вона тепер такою плаксійкою зробилась, що її на аероплан не візьмуть. І раз у раз голова болить. Чисте горе з нею! Дядю Яша, а ці злочинці вже вбивали людей? Сокирами чи кастетами?

      Для чого вони прийшли? Що він знає, цей важкий, обм’яклий у тупості чоловік? Значить, вона йому щось сказала?

      – Ну, Андрійку, ходім… – з усиллям підводиться Сосницький.

      – Ні, татусю, ні! Ще трошки… Дядю Яша, не пускай! Цупкі, ніжні ручки обвиваються круг моєї шиї, й голівка щільно пригортається до грудей. Похнюплене лице справді усміхається з насмішкою та болем. Він стоїть непорушно і з-під лоба дивиться на нас.

      Андрійко в напливі несподіваного чуття цілує мене в щоку, соромиться і від ніяковості починає фицатись, реготати, лоскотати мене.

      – Ходім, Андрійку, ми заважаємо дяді Яші займатись справами.

      – Правда, дядю Яша? – серйозно питає Андрійко, дивлячись на мене широко одвертими, до болю хвилюючими, сірувато-голубими очима. – Ми заважаємо тобі?

      Мені хочеться стиснути це дороге тільце міцно-міцно, щоб аж захрустіло воно. Але я усміхаюсь і кажу:

      – Так, Андрійку, треба працювати.

      Андрійко зідхає, злізає й тоді поважно, помалу простягає ручку. Я потискую її, цілую його в чоло і прощаюсь з Сосницьким.

      Про розрив Панаса Павловича й Варвари Федорівни знає все місто. Знає, що Панас Павлович розпусник, бездушна людина, брехлива, лицемірна. Оповідають про те, як він катував дітей, а надто дівчинку, як покинув жінку без копійки й відмовився допомагати покинутій родині. Бідна жінка лишилась без усяких засобів і опинилась просто в безвихіднім становищі.

      Панас Павлович пускає дотепи з приводу цих чуток, але часом я помічаю в його лиці розгубленість, утому. Чоловік він акуратний, точний, кожна хвилина в нього повинна бути на своїм місці. Він звик жити і працювати по певній системі, виробленій необхідністю та досвідом, йому треба знати, що завтра й після завтра в цей час він буде на цьому самому місці в кругу цих самих думок. І раптом таке становище, непевне, багате на всякі можливості.

      – На мою думку, Панасе Павловичу, – кажу я йому, – найкраще в такому стані робити рішуче, твердо й жорстоко. Треба одняти в неї Діму, улаштувати своє життя і край.

      – Ні-ні, голубчику! – злякано кліпає він очима. – Це неможливо. Це цілком неможливо. Шура не згодиться.

      – Згодиться.

      – Ні-ні-ні!

      І вмить питає:

      – Так ви гадаєте, що варто просто одняти, так? Силою? Украсти? Га?

      І знов:

      – Ні-ні! Шура не згодиться, підійметься

Скачать книгу