LITMIR.BIZ

      Т. К. Б.

      I. Ніґер

      Смерть оминаючи свою, —

      Біле м’яке підчерев’я

      У віці, коли більшість молодих шотландців задирали жіночі спідниці, орючи й засіваючи вже нарізані борозни, Мунґо Парк демонстрував голу дупу аль-хадж’ Алі ібн Фатауді, емірові Людамара. Йшов 1795 рік. Ґеорґ ІІІ пускав слину й розмазував її по стінах Віндзорського палацу, нотаблі вкладали в копи Францію, Ґойя оглух, де Квінсі пішки під стіл ходив, але вже встиг розпаскудитись, Джордж Браян «Красунчик» Браммел поправляв свій перший крохмальний комірець, двадцятичотирирічний набурмосений Бетховен викликáв захоплення віденської публіки фортепіанним концертом № 2, а Нед Райз кружав «пропийся-догола» з Плоскодонкою-Нен та Масною Саллі в таверні «Свиня й сифілітичка» на Мейден-лейн.

      Алі був мавр. Він сидів на камчатній, візерунчастій подушці, підібгавши по-турецькому ноги, та роздивлявся бліді зморшкуваті сідниці з виглядом епікурейця, що вивчає муху в своєму крем-супі. Його голос шарудів, мовби пісок. «Повернись», – наказав емір. Мунґо був шотландець. Стоячи раком на циновці з приспущеними до колін кальсонами, той зиркнув на Алі через плече. Він шукав ріку Ніґер. «Повернись», – повторив емір.

      Мандрівник був людиною люб’язною та навіть запопадливою, але його арабська дещо накульгувала. Тож коли він не зреагував удруге, Дессауд – поплічник Алі та сущий шакал у людській подобі – виступив уперед, стискаючи гарапник, сплетений із хвостових відростків півдюжини диких тварюк. Хвости з китицями на кінцях розсікли повітря, затріпотівши у вишині, неначе крила янголів. Надворі – сто двадцять сім градусів за Фаренгейтом[1]. А в наметі Алі, де вони перебували, – примітивному укритті, зітканому з козячої шерсті, – сто дванадцять[2]. Бич уперіщив. Мунґо повернувся.

      З іншого боку він теж виявився білим – як-от сніг або полотно. Алі та його почет знову отетеріли. «Мати викупала його в молоці», – сказав один із них. «Порахуйте, скільки в нього пальців на руках та ногах!» – закричав інший. Біля входу в намет юрбилися жінки та діти, мекали кози, ревли верблюди, покриваючи верблюдиць, хтось галасливо торгував інжиром. Десятки голосів злилися, мовби плетиво стежок, алейок, доріг, що ведуть вверх і вниз (на яку ж звернути?), й усе це арабською – таємничою, жвавою та різкою мовою Пророка.

      «Ла-ла-ла-ла-ла!» – заверещала якась жінка. Решта підхопила пронизливим фальцетом: «Ла-ла-ла-ла-ла!» І член Мунґо, також білий, втягнувся в тіло.