Скачать книгу

повні груди медвяне повітря, просякнуте золотавим сонячним промінням, – і тебе переповнювала надзвичайна легкість. А разом з легкістю приходила радість. Не бурхлива, а стримано-спокійна радість умиротворення…

      Разом з тим зовсім іншого вигляду набував і будинок, до тих пір прихований за стіною дерев. Сніжно-білі стіни з витягнутими вертикально вікнами, кожне з яких було трохи втоплене у невелику, закруглено-овальну вгорі нішу між парою вигадливих набірних колонок, справляли враження надзвичайної довершеності, а завдяки віддзеркаленню у віконних шибках небесної блакиті здавалося, що всередині будівлі ховається те саме небо, що й там, у бездонній височині.

      Якщо обернутися однією з тих пташок, які безтурботно щебетали в ясенових кронах, і злетіти високо-високо над гаєм, то можна було побачити, що такі ж самі сніжно-білі споруди вкривають увесь Світ Прави, розмаїто-зелений внизу, бездонно-блакитний вгорі, прозоро-золотавий посередині. Будівлі різнилися одна від одної хіба що розмірами й деталями: наявністю чи відсутністю пілястрів на стінах, картушів із барельєфами над вікнами, порталами довкола дверей, підклітами замість фундаментів, іноді галереями, балюстрадами чи важкими контрфорсами. Але всі подібні дрібнички залежали від характеру творця та господаря кожної споруди, натомість колористика скрізь і всюди була однаковою: чисто-біле серед зеленого рослинного розмаїття, занурене у золотаве повітря під блакитним небесним куполом. Скрізь і всюди.

      – То навіщо?.. Ти так і не відповів, Божидаре.

      – Багато осель у домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас?[2]

      – То для кого ж ви підготували ці оселі? Невже тільки для себе… Щось не схоже на дітей моїх. Це ви із Сукхаваті запозичити вирішили?

      – У буддистів добре, годі й казати. Але якесь воно все… важкувате, чи що?! Золото і срібло, корали й коштовні камені… На це можна подивитися один-єдиний раз заради цікавості, але жити серед усіх цих пишнот!.. Це не для нас, Боже мій. Ти мусиш розуміти, що нам миліше, бо ми – діти Твої!..

      – Так-так, Божидаре, я розумію. Вам миліші прості сніжно-білі споруди, занурені в зелень гаїв, й цілюще прозоре, ледь-ледь золотаве повітря під блакитним склепінням неба. І те, що всередині кожної споруди…

      Бог замислено схилив голову до правого плеча, примружив праве око й оцінюючим поглядом проникнув у затишно-прохолодну середину будівлі, в нескінченне переплетіння квадратних, прямокутних, овальних кімнат і залів, заставлених зручними м’якими меблями, що аж вабили присісти або прилягти, щоб відпочивати… відпочивати й набиратися сил.

      – Але ж не тільки для себе підготували ми цей скромний прихисток…

      – Скро-о-омний! – посміхнувся Бог у пишні пшеничні вуса. – Розраховуєте, що й новоприбулі також захочуть усамітнитися тут, у Світі Прави, а не у Вирії з рештою моїх дітей?

      – Тим, хто все життя провів у містах, містечках і селищах, занадто незатишно перебувати там, під покровом Світового Дерева. Отож ми й подбали про більш звичні для їхніх очей споруди.

      – Ох, Божидаре, Божидаре! Здається, що намудрували ви з цим.

      – Чому?

      – Бо у карколомних анфіладах кімнат можна заблукати.

      – Як і серед гілок Світового Дерева. Втім, якщо вже на те пішло…

      Негайно кімнати всередині будинку почали вкладатися одна в одну, немов добре підігнані коліна підзорної труби, аж доки кількість приміщень не скоротилася до півдюжини.

      – Як бачиш, при бажанні можна і спростити, якщо неохота блукати.

      – Чия душа звикла ширяти піднебесним простором…

      – Той завжди може обернутися пташкою і гайнути у найближчий гайок.

      – У Моєму Вирії простору більше, отож пташкам там краще та веселіше!

      – Наш Світ Прави для втомлених тяжким життям і боротьбою. Хто схоче залікувати душевні рани, відпочити й набратися сил на зручних ліжках у прохолодних затишних кімнатах – їм саме до нас! А вже з часом вони перейдуть у Твій Вирій, де приєднаються до решти душ. Але до тих пір…

      – Ну, зрозуміло вже, все Мені зрозуміло.

      Бог стримано зітхнув, пригладив сріблясто-білу бороду й запитав про останнє, що Його цікавило:

      – А чи не зарано ви почали готувати цей свій Острівець Відпочинку?

      – Ну-у-у… чому ж це раптом зарано!.. Нам так здається, що все, навпаки, відбувається дуже вчасно.

      – Попереду іще кількадесят років.

      – А скільки конкретно? – негайно поцікавився Божидар.

      – А от не скажу, – раптом розсміявся Бог. – Окрім Мене, знати про це не дано нікому.

      – Навіть тим, хто не в земному світі перебуває, а тут, у світі Прави?

      – І навіть ті, хто перебувають у Вирії, також не знають цього.

      – Тоді не зарано, – впевнено кивнув Божидар. – Краще підготувати все заздалегідь, перш ніж скалічені бідою душі підуть до нас юрбами, а не облаштовувати все нашвидкуруч. Тим паче, наскільки ми зрозуміли, до того як розпочнеться

Скачать книгу


<p>2</p>

Від Івана 14:2.