LITMIR.BIZ

Скачать книгу

них собі спіднички», «У військкоматі в одні двері зайшла в сукні, а в інші вийшла в штанях і гімнастерці, косу відрізали, на голові залишилася тільки гривка…», «Німці розстріляли село й поїхали… Ми прийшли на те місце: утоптаний жовтий пісок, а зверху – лише один дитячий черевичок…» Не раз мене попереджали (переважно чоловіки-письменники): «Жінки тобі понавидумують. Навигадують». Але я переконалася: таке не вигадати. У когось списати? Якщо це можна списати, то тільки з життя, тільки в нього така фантазія.

      Хоч би про що жінки говорили, вони повсякчас висловлюють думку: війна – це насамперед убивство, а потім – важка праця. А потім – і просто звичайне життя: співали, закохувалися, накручували бігуді…

      У центрі завжди те, як нестерпно і як не хочеться помирати. А ще нестерпніше і ще більше не хочеться вбивати, бо жінка дає життя. Дарує. Довго носить його в собі, виняньчує. Я зрозуміла, що жінкам важче вбивати.

* * *

      Чоловіки… Вони неохоче впускають жінок до свого світу, на свою територію.

      На Мінському тракторному заводі шукала жінку, вона служила снайпером. Була найзнаменитішим снайпером. Про неї писали не раз у фронтових газетах. Номер домашнього телефону мені дали в Москві її подруги, але давній. Прізвище я теж занотувала дівоче. Пішла на завод, де, як мені було відомо, вона працює, у відділі кадрів, і почула від чоловіків (директора заводу і начальника відділу кадрів): «Хіба чоловіків замало? Навіщо вам ці жіночі історії? Жіночі фантазії…» Чоловіки боялися, що жінки про якусь не ту війну розкажуть.

      Була в одній сім’ї… Воювали і чоловік, і дружина. Зустрілися на фронті й там-таки одружилися: «Весілля своє відсвяткували в окопі. Перед боєм. А білу сукню я собі пошила з німецького парашута». Він – кулеметник, вона – зв’язкова. Чоловік одразу відправив жінку до кухні: «Ти нам що-небудь приготуй». Уже й чайник закипів, і бутерброди нарізані, вона присіла з нами поруч, чоловік зразу ж її підняв: «А де полуниця? Де наш дачний гостинець?» Після мого наполегливого прохання неохоче поступився своїм місцем зі словами: «Розповідай, як я тебе вчив. Без сліз і жіночих дрібниць: хотілося бути гарною, плакала, коли косу відрізали». Пізніше вона мені пошепки зізналася: «Усю ніч зі мною студіював том «Історії Великої Вітчизняної війни». Боявся за мене. І зараз переживає, що не те згадаю. Не так, як треба».

      Так було не раз і не в одному будинку.

      Так, вони багато плачуть. Кричать. Як я піду, ковтають серцеві таблетки. Викликають «швидку». Але все одно просять: «Ти приходь. Неодмінно приходь. Ми так довго мовчали. Сорок років мовчали…»

      Розумію, що плач і крик не можна обробляти, бо головним буде не плач і не крик, а обробляння. Замість життя залишиться література. Такий матеріал, температура цього матеріалу. Всякчас зашкалює. Людину найкраще можна розгледіти, вона розкривається на війні і ще, мабуть, у коханні. До самих глибин, до підшкірних шарів. Перед лицем смерті всі ідеї блякнуть, і розкривається незбагненна вічність, до якої ніхто не готовий. Ми поки живемо в історії,

Скачать книгу