ТОП просматриваемых книг сайта:
Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії. Іван Андрусяк
Читать онлайн.Название Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії
Год выпуска 2015
isbn 978-966-14-8352-0, 978-966-14-8557-9
Автор произведения Іван Андрусяк
Жанр Детская проза
– Вона що, пральним порошком у своєму класі приторговує?! Ну, я завтра піду в оту твою школу – і таке-е-е влаштую…
І тут я злякався по-справжньому. Досить того, що мама на мене через цю дурну ситуацію сердиться, так бракувало ще й із Керею горшки побити на рівному місці.
– Ні-ні, мамо! Керя тут ні до чого! То все я.
– Як ні до чого? Це ж за її дисконтною карткою куплено?
– Так, але я сам…
І тут на мене зійшло осяяння!
І я швидко-швидко забалаболив:
– У мене ж борода росте! Ось, – показую на ледь помітний пушок на підборідді. – То я хотів собі лезо надивитися.
Не таке, як у тата, а інше – я його в рекламі бачив. Ну, і пішов після уроків у той супермаркет, де вся ця чортова побутова фізика і хімія… Там можна самому роздивитися. Не треба продавцеві весь час казати: покажи се, покажи те… А туди саме Керю чорт приніс! І «Чого ти тут?» То що я їй мав казати про леза? Я бовкнув перше, що на гадку спало: ніби ти мене по пральний порошок послала. Ну, а ти знаєш Керю з її вічними добрими намірами… Ще й дисконтну картку мені нагилила й чекала на касі, поки я розплачуся. Інакше від неї б не відв’язався…
Маму це чомусь розчулило.
– Ох, який ти в мене… сором’язливий… І як виріс уже… Але де ще тут борода? Тут ще й… Ну, та якщо ти так уважаєш… – чомусь знітилася вона.
І заходилася мене пестити. Так, ніби я маленький…
Розділ третій
Доки я поїв, доки те-се, доки з уроками посидів – дзвінок у двері.
Ага, ось і Іванюк.
– Натренувався? – питаю з порога.
– Еге, – крякнув він задоволено. – Хоч, прийомчик покажу?
– Ні! Тренуйся краще на… Васі.
Вася – це скелет у кабінеті біології, вічний об’єкт наших жартів.
– Душно в тебе, – каже Іванюк і підморгує. – Пішли, погуляєм. Весна надворі.
– Не пішли, а ходімо, – відповідаю йому, одягаючись.
Справді, краще на вулиці поговорити. І заодно продовжити операцію. Адже справжня розвідка – це не лише візуальне спостереження, а передовсім збір даних. Різноманітних. З усіх можливих джерел. Ось хоч би й від Іванюка. Не те щоб він був дуже компетентною особою, але щось трохи знає. Оце «щось трохи» ми в нього й вивудимо. І буде він у нас «інформатор І», або ІІ, якщо коротко.
Тільки треба дуже обережно, щоб він не пронюхав про справжню мету моїх розпитувань. Бо Іванюк – та-а-акий базікало… Ще й потім знущатися з мене буде, якщо забагато дізнається.
Отже:
Щойно ми вийшли з під’їзду, як Іванюк за своє:
– Ну, колися! На кого ти запав?
– Та ні на кого, – пробую відбріхуватись я.
Головне: відбити перший натиск і розговорити інформатора,