LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      а бунт “якогось Петлюри”, якогось «отамана» проти «гетьмана». <…> Ні селянство, ні тим паче мійське робітництво на заклик “отамана Петлюри” не хапалося збігатися. Тільки як стало відомо серед широких мас, що керують повстанням політичні партий соціялісти, а не якісь отамани…коли по інших кутках України розпочався нашими емісарами рух, тільки тоді біля нашого ядра, полка Січових Стрільців, почався справжній рух революції», – такими словами завершив свої пояснення Винниченко. Якщо вірити Шаповалові, то Винниченко не мав підстав нарікати, адже основним лобістом Петлюри був він сам. «Підготовляючи повстання і обговорюючи склад провідного органу, ми (цебто Винниченко і я), – стверджував Шаповал, – намітили Петлюру до цього органу, якому дали назву Директорії <…> Винниченко вдруге провів Петлюру на відповідальну роль».[105]

      Якісний склад Директорії. Оцінки фахівців

      Багато років тому був сформульований висновок, не спростований до сьогодні. Висновок такий: «склад Директорії був дуже слабий». Автор цієї формули звернув увагу і на надзвичайну неприязнь Шаповала до Грушевського та його оточення (про їхні звитяжні досягнення на герці національного державотворення ми прозповідали в попередній книзі. – Д.Я.). Наголосив цитований дослідник і на тому, що «для правної безпреривности та легітимности» до складу Директорії необхідно було б включити бодай одного із членів останнього уряду УНР (до речі, проти цього рішуче заперечував Шаповал. – Д. Я.). Підкреслив пан Стахів і очевидно невдалий вибір Андрієвського і Макаренка. Заразом висловив припущення, що якби Петлюра був особисто присутній на відомому засіданні, то він, а не Винниченко, був би обраний Головою Директорії.[106]

      Федір Швець, Андрій Макаренко та Симон Петлюра.

      Але, врешті-решт, справа була не тільки в персонах. Надзвичайно важливим було те, що, по-перше, не існувало жодного документа, який визначав би статус Директорії як органу влади, її внутрішню організацію, по-друге. По-третє, Директорія висунула претензію на «керівну» роль – це півтора десятка років тому довели М. та О. Копиленки – без жодного правового акта[107]. Тобто була вона органом самочинним, нелегітимним, створеним неправовим шляхом. Наслідок – і населення «України», і країни Антанти, переможниці Першої світової, ставилися до неї як до настирливої мухи.

      Стахів навів інші відомості про склад гуртка заколотників. Посилаючись на спомини того ж таки Шаповала, він відзначив, що після відомої зустрічі Скоропадського та генерала Краснова[108] «став поширюватися ініціятивний гурт евентуального повстання», до якого було «приєднано» полковника Павленка, командирів січовиків Коновальця та Мельника, полковника Болбочана; політичними справами опікувався консул Білецький, закордонними – заступник керівника гетьманського МЗС Артемій Галіп,

Скачать книгу