ТОП просматриваемых книг сайта:
Добрий ангел смерті. Андрей Курков
Читать онлайн.Название Добрий ангел смерті
Год выпуска 2000
isbn
Автор произведения Андрей Курков
Серия Зібрання творів Андрія Куркова
Издательство OMIKO
Ішов я, відчуваючи, що вже став членом цього клубу. Залишалося тільки навчитися нормально грати в шахи або в шашки. Але мені це не загрожувало. І часу було шкода, та й взагалі не полюбляв я повільні ігри.
2
У п’ятницю зранку я знову перегортав «Кобзаря», тішачись олівцевими коментарями.
«М’якість рідної землі не відрізняється від м’якості чужої землі, тому що будь-яка земля була передосновою людства і не могла розподілятися між націями відповідно якості цих націй».
Дивувала мене навіть не сама ясність формулювання, а саме предмет думки, немов чоловік, який це писав, тільки відштовхувався від почуттів і рим Тараса Шевченка для того, щоб сказати про власне наболіле. Хоча чому його це так хвилювало в ті благополучні шістдесяті роки? Націоналістом він не був, інакше і записи були б українською. Російський шовінізм тут теж був відсутній, оскільки крім власних думок були присутні тут і повага, співчуття, а можливо, навіть і любов до Шевченка. У якийсь момент я подумав, що його думки могли бути близькі думкам Леніна – особливо про цілковиту відсутність націй і національностей у майбутньому. Але тут же уявив собі, що сказав би Ленін із приводу того, що кохана жінка і є Батьківщина? Ні, не думаю я, що погодився б Великий Гаркавий із цим твердженням, хоч якою б гарною в юності була Крупська.
Але час минав, і я, відклавши книжку, але пам’ятаючи про неї, почав збиратися в університетський скверик на подальші пошуки автора цих коментарів. Інтуїція підказувала мені, що Клим сьогодні там буде. І не тільки інтуїція – за вікном світило сонце, співали птахи. Було б нерозумно сидіти в таку погоду вдома, особливо якщо будинок – це кімната в комунальній квартирі на галасливій від трамваїв вулиці Шота Руставелі.
У скверику я його і знайшов. Спочатку розшукав двох дідків, які мене вже знали. Вони мені й показали пальцем на одну з лавок, де йшов безстроковий шаховий чемпіонат університетського скверика. Визначити, хто з гравців був Клим, було неважко, оскільки другому було не більше сорока.
Почекавши закінчення партії, за якою стежили не менш двадцяти членів «клубу», я підійшов до Клима. Нелегка перемога, очевидно, принесла йому відчуття ситості, і хоча всі вболівальники відразу після закінчення партії розсмокталися до інших ігрових лавок, навіть не привітавши його, сам переможець тріумфував – його запалі очі на худому вилицюватому обличчі горіли молодістю та завзяттям.
– Добре ви його! – сказав я Климу замість привітання.
– Так, непогано, – погодився він. – Але Вітько теж здібний!.. А я його довгою облогою!..
Вдаватися глибше в шахові розмови я побоявся, аби не бути осоромленим, і відразу ж перейшов до справи.
– Ви Львовича пам’ятаєте? – запитав я у все ще щасливо усміхненого Клима.
Усмішка на його обличчі завмерла.
– Звичайно,