Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

– кивнув я.

      А Маленький Принц додав:

      – Але очі сліпі. Шукати треба серцем.

      Я пив. Відпочивав. Пісок на світанку міниться медовими барвами. Я радів і тим барвам. Але чому такий смуток оповив мені душу?..

      – Ти повинен виконати свою обіцянку, – тихо нагадав Маленький Принц, знову сівши поряд зі мною.

      – Яку обіцянку?

      – Знаєш… намордник для баранця… я відповідаю за ту квітку!

      Я дістав із кишені свої ескізи. Маленький Принц побачив їх і засміявся:

      – Твої баобаби скидаються на капусту!

      – Ох!

      А я так пишався своїми баобабами!

      – А твій лис… у нього вуха… наче роги… і надто вже довгі!

      Маленький Принц знову засміявся.

      – Хлопче, ти несправедливий, я ж не вмів нічого малювати, крім боа цілих і розрізаних.

      – Ой, та й так годиться, – заспокоїв він, – діти знають!

      Тож я намалював намордник. А як віддавав малюнок, мені краялося серце:

      – Ти щось задумав і не кажеш мені…

      Маленький Принц не відповів, а тільки повідомив:

      – Знаєш, відколи я впав на Землю… завтра буде річниця.

      Помовчавши, додав:

      – Я впав тут неподалік…

      І почервонів.

      Я знову, не розуміючи чому, відчув дивну тугу. Але оговтався й запитав:

      – Отже, тиждень тому, вранці, як я побачив тебе, ти не випадково гуляв тут самотній за тисячу миль від усіх населених місць! Ти повернувся на місце падіння?

      Маленький Принц знову почервонів.

      А я додав, вагаючись:

      – Мабуть, через річницю?

      Маленький Принц червонів і далі. Він ніколи не відповідав на запитання, та, коли червоніють, це означає «так», правда?

      – Ох! – зітхнув я. – Боюся…

      Але Маленький Принц урвав мене:

      – Тепер ти повинен працювати. Тобі слід повернутись до твоєї машини. Я зачекаю тут. Приходь завтра ввечері…

      Але спокою я вже не мав. Я згадав про лиса. Якщо дав себе приручити, є ризик, що доведеться плакати…

      Розділ XXVI

      Поблизу від криниці тягнувся старий, де-не-де зруйнований мур. Повертаючись увечері другого дня від літака, я ще здалеку помітив Маленького Принца, що сидів зверху на мурі, спустивши ноги. Я почув його голос:

      – Невже не пригадуєш? – запитував він. – Це аж ніяк не тут!

      Чийсь інший голос, мабуть, відповів йому, бо ж він заперечив:

      – Так-так! Це справді той день, але місце не те…

      Я й далі йшов до муру, але ще нікого не чув і не бачив. А Маленький Принц знову заперечував:

      – Звичайно. Ти побачиш, де починається мій слід на піску. Ти повинна лише зачекати мене. Вночі я буду там.

      Я був метрів за двадцять від муру і однаково нічого не бачив.

      Помовчавши, Маленький принц заговорив знову:

      – А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не мучитимусь довго?

      Я зупинився, серце защеміло, але я й далі нічого не розумів.

      – А тепер відійди, – сказав він, – я хочу зіскочити.

      Тоді я опустив очі до підніжжя муру

Скачать книгу