Візит до Імператора - Марина и Сергей Дяченко Світи Марини та Сергія Дяченків

Скачать книгу

серед білого дня, в парку, по дорозі від їдальні до навчального корпусу. Не впізнавала мене. Не впізнавала нікого. Я помістила її в реанімаційний модуль… Далі розповідати?

      – Чому це сталося? Діагноз?

      – Офіційно – гіпертонічний криз. Вона носила пластир, який контролював тиск і подавав сигнали щоразу, коли систолічний ледь-ледь перевищував сто сорок. Показання пластиру у мене фіксувалися на приладах, я все передала в госпіталь. Там був зубець, її тиск стрибнув до ста п’ятдесяти і одразу ж повернувся до норми хвилин за десять до того, як вона впала… Але сто п’ятдесят на дев’яносто – це ж не гіпертонічний криз!

      – Тобто ви не згодні з офіційним діагнозом?

      – А яка різниця, згодна я чи ні? Лука, спортивний організатор, сорок років. У цього зроду не було гіпертонії. Дівчата розповідали потім, що він ішов, наскакуючи на кущі. Я бачила потім зламані гілки. Бачила сліди. Він ішов, виляючи, як тяжко п’яний або повністю дезорієнтована людина. Першим відключився мозок… Не зовсім відключився, але був тяжко пошкоджений. Тіло якийсь час жило і рухалося за інерцією. А потім вимкнулося. Я, звичайно ж, помістила його в реанімаційний модуль. Але який сенс підтримувати життя тіла, якщо воно порожнє? Якщо душа вже вилетіла з нього невідомо куди?

      Лікарка замовкла. Підліток на екрані змінив позу – прибрав ноги зі столика, повозився в кріслі, сів рівніше.

      – При чому тут хлопчик? – запитав Олександр.

      Лікар знизала плечима:

      – А при чому тут хлопчик? Тільки при тому, що там, де він, помирають люди. Більше у нас немає нічого – ні даних, ні відомостей, тільки… почуття самозбереження.

      – Думаю, вам вдасться переконати опікунську раду, – сказав Олександр.

      Лікарка уважно на нього подивилася.

      – Так, – відповіла сухувато. – Якщо ви хочете говорити з хлопчиком – будь ласка. Це ваша робота, врешті-решт, і ви знаєте про цю історію куди більше за мене… Тільки візьміть до уваги одну обставину.

      – Себто?

      – Померли ті, хто був важливий для Дениса. Хто був йому особливо цікавий.

      – Бідолашний хлопчик… – пробурмотів Олександр.

      – Так. Я теж йому цікава. Я ніколи з ним не розмовляю віч-на-віч. Можете мене зневажати. Можете написати рапорт.

      – Я не збираюся…

      – Дякую. Послуга за послугу: і ви йому будете цікаві. Ви, з вашою роботою, з вашим завданням. Особливо цікаві. Він допитливий.

      – І що станеться зі мною, якщо я поговорю з цим хлопцем наодинці?

      – Може, нічого. А може… Я, звичайно, розміщу вас у реанімаційний модуль у разі чого. Але результат – відомий.

      Олександр усміхнувся. Лікарка теж подарувала йому слабку посмішку.

* * *

      – Здрастуй, Денисе.

      Хлопець обернувся.

      Він справді виглядав на п’ятнадцять – незграбний, маслакуватий, абсолютно нормальний підліток. Він посміхнувся з природною ввічливістю, хотів був сказати: «Здра», – і раптом затнувся.

      Це тривало дуже коротку мить. Хтось інший,

Скачать книгу