Шляхи долі - О. Генри Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

У нього аж у вухах гуділо. У нього не було ні мапи, ні компаса, щоб зорієнтуватиися в цьому морі. Півсвіту, думав він, пише книжки.

      Мосьє Бріль добрався до останньої сторінки. Тоді зняв окуляри й протер їх хустинкою.

      – Як там мій старий друг Папіно? – спитав він.

      – Здоровий, як дуб, – сказав Девід.

      – Скільки у вас овець, мосьє Міньйо?

      – Три сотні й ще дев’ять було вчора, коли їх лічив. Нещаслива отара. До такої кількості ми дійшли від восьмиста п’ятдесяти.

      – Ви маєте жінку, дім і живете в добрі. Вівці дали вам досить прибутку. Ви ходили з ними в поле, жили на свіжому повітрі та їли солодкий хліб насолод. Вам всього лиш треба було пильнувати й лежати на лоні природи, слухаючи свист дроздів у гаю. Я маю рацію?

      – Так і було, – сказав Девід.

      – Я прочитав усі ваші вірші, – продовжив мосьє Бріль, а його погляд блукав морем книжок, наче він думав, куди далі вести корабель. – Подивіться крізь он-те вікно, мосьє Міньйо; скажіть, що ви бачите на тому дереві.

      – Бачу ворона, – сказав Девід.

      – Це птах, – сказав мосьє Бріль, – який допоможе мені ухилитися від виконання обов’язку. Ви знаєте цього птаха, мосьє Міньйо; це філософ небес. Він щасливий у тому, що схиляється перед своєю долею. Немає іншого птаха, настільки радісного, як цей, з його примхливим поглядом і хвацькою ходою. Поля дають йому все, чого він бажає. Він ніколи не побивається, що його пір’я не сіре, як в іволги. Ви, напевно, чули, мосьє Міньйо, яким музичним талантом обдарувала його природа. Думаєте, соловей почувається щасливішим?

      Девід підвівся. Ворон закаркав зі свого дерева.

      – Дякую, мосьє Бріль, – сказав він поволі. – То серед всіх тих ворон не було ні одного соловейка?

      – Я б його не упустив, – зітхнувши, сказав мосьє Бріль. – Я прочитав кожне слово. Живіть своєю поезію, чоловіче, і більше не намагайтеся її писати.

      – Дякую, – знову сказав Девід. – Тепер я повертаюся до своїх овець.

      – Може, ви пообідаєте зі мною, – сказав вчений муж, – і тоді б я детальніше все пояснив?

      – Ні, – сказав поет, – мені пора повертатися в поле й каркати між своїх овець.

      Він поплентався дорогою у Верною з віршами за пазухою. Коли він дійшов до села, то звернув у крамницю Цайґлера, єврея з Вірменії, який торгував усім, що міг роздобути.

      – Друже, – сказав Девід, – вовки докучають моїм вівцям, мені треба купити зброю, щоб їх відігнати. Що ти можеш мені запропонувати?

      – Поганий день у мене, друже Міньйо, – сказав Цайґлер, розводячи руками, – бо я, очевидно, маю продати тобі зброю, яка не принесе й десятої частини своєї ціни. Тільки минулого тижня я купив у торговця віз всякого добра, яке він роздобув на розпродажі королівських речей. Продавали майно з палацу одного великого пана – забув його титул – якого вигнали через змову проти короля. Була там і зброя. Пістоль – ох, зброя гідна принца! Для тебе, друже Міньйо, усього сорок франків. Але, може, аркебуза…

      – Підходить, – сказав Девід,

Скачать книгу