LITMIR.BIZ

      Я підвів голову.

      Де чоловік, який приніс мені книжку?

      Пішов?!

      Чи прийде він по неї, коли вона буде готова?

      А чи маю я йому її віднести?

      Та я не зміг пригадати, чи сказав він, де мешкає.

      Я спробував відновити в пам’яті його появу, але не зумів. Як він був одягнений? Молодий чи старий? Якого кольору мав волосся, бороду?

      Я ні за що, зовсім ні за що не міг зачепитися. Кожний образ незнайомця невтримно розсотувався, перш ніж я встигав зліпити його у своїй уяві.

      Я заплющив очі, притиснув пальцями повіки, щоб уловити хоч найменшу рисочку його обличчя.

      Нічого, нічого…

      Я став посеред кімнати, дивлячись на двері, як тоді, перед його приходом. Малював собі в уяві: ось він звертає за кут, ось ступає цегляною долівкою, ось читає табличку на моїх дверях: «Атанасіус Пернат», ось заходить до помешкання.

      Намарно.

      У пам’яті не зринало ані найменшого сліду від спомину, яким же він був на вигляд.

      Я бачив книжку на столі й спробував уявити його руку, як він запихає її до кишені, виймає звідти книжку.

      Та нічогісінько не уявлялося: була рука в рукавичці чи без, молода чи зморшкувата, з перснями чи ні?

      Раптом мені спала на думку дивна річ.

      Наче навіяння, якому годі опиратися.

      Я одягнув пальто, капелюх, вийшов на сходову кліть, спустився східцями. А потім повільно повернувся до свого помешкання. Повільно, дуже повільно, як він… Відчинивши двері, побачив, що в моїй комірчині зовсім сутінно. Хіба щойно, коли я виходив, не був білий день?

      Довго ж я, мабуть, розмірковував, що й не помітив, як злетів час.

      Я спробував наслідувати ходу й міміку незнайомця, але не міг їх собі пригадати…

      Та і як я міг його наслідувати, коли не мав навіть на що опертися, за що зачепитися, аби уявити, яким він був на вигляд.

      Усе сталося, однак, інакше. Зовсім інакше, ніж я думав. Моя шкіра, мої м’язи, моє тіло раптом самі згадали, а мозкові не зізналися. Вони повелися так, як я не мав ні наміру, ані бажання повестися.

      Моє тіло ніби й не належало мені!

      Досить було ступити кілька кроків кімнатою, як нараз моя хода стала незґрабною і чужою, як у людини, яка ось-ось зашпортається.

      Так, так, так, то була його хода!

      Я точно знав: він саме такий.

      Я мав чуже голене обличчя з випнутими вилицями і косо посадженими очима.

      Хоч не міг себе бачити, я це відчував.

      Це не моє обличчя! – хотів я налякано закричати, хотів обмацати його, але рука не слухалася, усупереч моїй волі полізла до кишені й вийняла звідти книжку.

      Точнісінько, як він це тоді зробив.

      І раптом я вже без пальта, без капелюха, сиджу за столом і це – я. Я, я!

      Атанасіус Пернат.

      Мене теліпало від жаху, серце несамовито гупало, ладне розірватися, я відчував: пальці примари, які щойно копирсалися у моєму мозку, відчепилися

Скачать книгу