ТОП просматриваемых книг сайта:
Острів Скарбів / Treasure Island. Роберт Луїс Стівенсон
Читать онлайн.Название Острів Скарбів / Treasure Island
Год выпуска 1881
isbn 978-966-03-5792-1, 978-966-03-7742-4
Автор произведения Роберт Луїс Стівенсон
Жанр Морские приключения
Серия Видання з паралельним текстом
Издательство Фолио
«Now, boy», he said, «take me in to the captain».
«Sir», said I, «upon my word I dare not».
«Oh», he sneered, «that’s it! Take me in straight or I’ll break your arm».
And he gave it, as he spoke, a wrench that made me cry out.
«Sir», said I, «it is for yourself I mean. The captain is not what he used to be. He sits with a drawn cutlass. Another gentleman…»
«Come, now, march», interrupted he; and I never heard a voice so cruel, and cold, and ugly as that blind man’s. It cowed me more than the pain, and I began to obey him at once, walking straight in at the door and towards the parlour, where our sick old buccaneer was sitting, dazed with rum. The blind man clung close to me, holding me in one iron fist and leaning almost more of his weight on me than I could carry. «Lead me straight up to him, and when I’m in view, cry out, „Here’s a friend for you, Bill.“ If you don’t, I’ll do this», and with that he gave me a twitch that I thought would have made me faint. Between this and that, I was so utterly terrified of the blind beggar that I forgot my terror of the captain, and as I opened the parlour door, cried out the words he had ordered in a trembling voice.
The poor captain raised his eyes, and at one look the rum went out of him and left him staring sober. The expression of his face was not so much of terror as of mortal sickness. He made a movement to rise, but I do not believe he had enough force left in his body.
«Now, Bill, sit where you are», said the beggar. «If I can’t see, I can hear a finger stirring. Business is business. Hold out your left hand. Boy, take his left hand by the wrist and bring it near to my right».
We both obeyed him to the letter, and I saw him pass something from the hollow of the hand that held his stick into the palm of the captain’s, which closed upon it instantly.
«And now that’s done», said the blind man. Аnd at the words he suddenly left hold of me, and with incredible accuracy and nimbleness, skipped out of the parlour and into the road, where, as I still stood motionless, I could hear his stick go tap-tap-tapping into the distance.
It was some time before either I or the captain seemed to gather our senses, but at length, and about at the same moment, I released his wrist, which I was still holding, and he drew in his hand and looked sharply into the palm.
«Ten o’clock!» he cried. «Six hours. We’ll do them yet», and he sprang to his feet.
Even as he did so, he reeled, put his hand to his throat, stood swaying for a moment, and then, with a peculiar sound, fell from his whole height face foremost to the floor.
I ran to him at once, calling to my mother. But haste was all in vain. The captain had been struck dead by thundering apoplexy. It is a curious thing to understand, for I had certainly never liked the man, though of late I had begun to pity him, but as soon as I saw that he was dead, I burst into a flood of tears. It was the second death I had known, and the sorrow of the first was still fresh in my heart.
3
Чорна мітка
Опівдні я приніс капітанові холодного питва та ліки. Він лежав нерухомо в тій самій позі, як ми його залишили, тільки трохи підвівшись; здавалося, він був слабий і водночас дуже збуджений.
– Джіме, – сказав він, – тільки ти тут чогось вартий. Ти знаєш, що я завжди добре ставився до тебе. Я ж тобі щомісяця давав срібний чотирипенсовик. А тепер бачиш, друже, як мені погано, і всі покинули мене! Джіме, ти ж принесеш мені чарочку рому, принесеш, хлопчику?
– Лікар… – почав було я.
Але він люто, хоч і слабким голосом, почав лаяти лікаря.
– Всі лікарі – телепні! – сказав він. – А цей ваш лікар, ну хіба ж він знає моряків? Я бував у місцях, де пече, мов у гарячій смолі, де люди так і падали від пропасниці, а землетруси розгойдували грішну землю, неначе морську хвилю. Що твій лікар знає про ці краї? Я жив тільки ромом, так, ромом, кажу тобі! Він був мені за їжу і воду, за товариша й жінку. І коли я зараз не ковтну рому, мене викине на берег, мов старе розбите судно. Моя кров упаде тоді на тебе, Джіме, і на оту підтирачку, отого лікаря… І він знову вибухнув лайкою.
– Дивись, Джіме, як тремтять мої пальці, – благально мовив він. – Я не можу втримати їх так, щоб вони не тремтіли. За цілісінький день я ж ні краплини не випив! Цей лікар – дурень, запевняю тебе. Якщо я не ковтну рому, Джіме, мені ввижатимуться різні страхіття. Я вже й так бачив їх, їй-богу! Бачив старого Флінта в кутку, отам, за тобою. Бачив його ясно, мов живого. А якщо знову їх побачу, то мучитимусь, наче Каїн. Таж сам твій лікар казав, що одна склянка мені не зашкодить. Я дам тобі золоту гінею за одну чарчину, Джіме.
Він канючив усе наполегливіше і був такий збуджений, що я почав побоюватися за свого батька, якому в той день було дуже погано і який потребував цілковитого спокою. Крім того, мене переконали слова лікаря, що їх тепер повторив капітан.
– Не треба мені ваших грошей, – сказав я, ображений, що мені пропонують хабара. – Заплатіть хоча б за те, що ви винні моєму батькові. Я принесу вам склянку, але це буде остання.
Я приніс склянку рому. Він жадібно схопив її і випив одним духом.
– Гей, гей, – промовив, – отепер мені трохи покращало.