ТОП просматриваемых книг сайта:
Полонез для мера. Тетяна Ковтун
Читать онлайн.Название Полонез для мера
Год выпуска 0
isbn
Автор произведения Тетяна Ковтун
Издательство Мультимедийное издательство Стрельбицкого
– Уявляю, як ви переживали через погоду. П’ять градусів тепла – це успіх! Удень ще потеплішає, – сказав генерал, тиснучи руку чоловіку, який зустрів його біля входу. Ним був голова районної держадміністрації Петро Компанець.
Молодіжні команди вже розмістились у роздягальнях. Але засиджуватися там ніхто не збирався. Найбільш нетерплячі вибігли з м’ячем на поле.
– Газон що треба, – похвалив Верес. Ставний генерал ще пам’ятав, як і сам колись залюбки ганяв м’яча з колегами.
Багатьох молодих гравців він знав майже змалечку. Декого з них довелося витягати з поганої компанії ще за часів свого керування міською міліцією.
Компанець помітив, яким жадібним поглядом Олександр Володимирович дивиться на підлітків, і чомусь запитав:
– А де твій Владислав?
– Я відправив його до Лондона.
Команди вишикувалися на полі, і після свистка судді гра розпочалася.
Потім, під час перерви, були традиційні канапки. Петро розпитував:
– А що ж то за навчання у Великобританії?
– Улітку син навчався на курсах з вивчення англійської. А потім йому запропонували скласти вступні іспити до коледжу. Склав. Залишився.
– Неохочий ти на слова, – хитнув головою голова райдержадміністрації, – та це й непогано. Зате, коли щось пообіцяєш, то зробиш. Молодець! Допоміг знайти спонсорів для турніру…
Олександр Володимирович мовчки дивився у бік стадіону, і неможливо було здогадатися, про що він зараз думає.
Компанець копнув кінцем чобота якийсь м’яч, розвернувсь, підійшов впритул і подивився просто у вічі своєму гостю.
– Слухай-но, а чому б тобі не виставити свою кандидатуру на виборах мера? Місту потрібен такий голова!
Той не відсторонився, витримав погляд і сказав просто:
– Хто такий мер? Володар смітників! Це не для мене.
Наближався полудень. Верес глянув на годинник, на прощання потиснув Петрові руку і заодно тицьнув йому свої нові візитки. Тієї миті з його кишені вислизнула фотографія дружини і сина, які, обійнявшись, сиділи на березі моря. Чоловік легко підхопив знімок на льоту і повернув його на місце.
– Оце добре! – зрадів Компанець, кинувши оком на світлину. – Але я не бачу у візитці твого домашнього телефону.
– А в мене його нема.
– Як? При такій посаді…
– Він мені не потрібен. Бувай!
Службове приміщення зустріло генерала запахом старих меблів. У кабінеті озвався телефон, з якого зазвичай сюди дзвонили з міністерства. Верес рвучко відчинив двері.
– Тобі нагадати, де ти працюєш? – сварився голос у слухавці. – Зранку його розшукують! А у нього якийсь дитячий турнір! Тобі робити нічого?
– Я очолюю футбольну федерацію області і вважаю, це частина нашої профілактичної роботи серед молоді.
На тому кінці дроту чи то чхнули, чи то поперхнулися.
– Час тобі позбутися цієї посади. Футбол – це поле для бізнесу. Передай крісло комусь молодшому, а сам відійди! Щоб я більше про це не чув!
– Слухаюсь! Будуть якісь розпорядження?
– Так. Підготуй звіт щодо замовних убивств, які скоєно останнім часом в області. Розберись, хто там мутить воду. Доповідатимеш у понеділок!
– Але ж сьогодні вже субота.
– Гаразд, чекаю твого звіту у середу. Бувай.
Верес натиснув на кнопку на столі. Увійшов помічник на ім’я Дзен. Це був тямущий молодий чоловік із зовнішністю шанувальника східних бойових мистецтв.
– Усі справи, пов’язані із замовними убивствами мені на стіл. Швидко!
Першу теку мали б принести не раніше як за півгодини. Генерал відчув раптову втому – не так фізичну, як моральну. Йому забракло повітря, і він розчинив вікно. Чомусь відразу пригадалась інша весна – коли батько навідріз заборонив йому вступати до міліцейського навчального закладу. Старший Верес вважав це не кращим вибором для свого сина. Взагалі волів не говорити про правоохоронні органи, суддів і прокуратуру. У тридцять сьомому році за звинуваченням у зраді розстріляли його рідного брата. Думав, то була якась жахлива помилка або чиясь зла воля. Коли Сашку виповнилося дванадцять років, тато пояснив йому, що дядька реабілітували. Тоді хлопець так і не зрозумів до пуття, що це означає. Якщо дядько був у чомусь винний, то чому держава обмежилася простою констатацією факту? Повернула родині замість живої людини мертвий рядок із довжелезного списку репресованих, по тому реабілітованих. Але ж за цим рядком стояла не тільки смерть молодого льотчика, а й поневіряння його сім’ї і решти родичів. Одні залишились у Сибіру, інші вимушено оселились у Казахстані.
Згодом, після закінчення Другої світової війни, Володимир – брат льотчика-«зрадника» – з бойовими пораненнями повернувся в Україну, до рідного міста і одружився на випускниці