LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Ганько? Як живий, правда?

      – Правда, Юстино. Шкода хлопа, – відповіла Ганна, запихаючи до рота великий шмат вареної ковбаси. – Не хлоп був, а дуб, царство му небесне. Нема єдної баби в селі, жи би за Василем не заплакала.

      – Ая-я, не кажи. Такі правда, – перехиливши склянку «Тархуну» і обтерши рукою рота відповіла Юстина.

      Коло Юстини примостилась Іруська, Василева сусідка і подружка Ганнина і Юстинина.

      – Йой, дівки, я сама таким сі сплакала за Василем. Добрий був хлоп, порєдний, робітний[2]. Коли-м не попросила, ніґди[3] ми не відмовив: косу наточит, сапу поклепає, цвєка[4] заб’є… – перечислювала жінкам Іруська, – бо я баба сама, хлопа не маю…

      – Був безвідказний? – протягнула Юстина примруживши око.

      – Що правда, то правда, – обірвала Іруська, ледь стримуючи сміх, бо всі три знали про що йшла мова.

      – Наливай, Петрівна, – почулося в іншому кінці столу. – За такого хлопа гріх не віпити.

      Петрівна, ще одна сусідка, налила собі, і ще двом жінкам, що сиділи поряд. Юстина і Ганна наповнили свої чарки.

      – Ну, що… най му там буде царствіє небесне! – виголосила повна червонощока жінка у чорній з квітами хустині. – Най му Бог не памнітає того, що ми забути не годни!

      – За Василє… гмммм, той-во, кажу, най му буде вічна памніть. – Жінки потягнулись одна до іншої стаканами, але одразу ж опам’ятавшись, що за покійних не «цокаються», розняли їх і швидко перехилили до дна.

      – Ото файний похорон му Параска зробила. Ади, на столах чого лиш нема: кубаси трох видів, і сири, і риби, і салати. А горівки всякої кілько, і вино, і солодка вода… – продовжувала червонощока жінка, закусивши оселедцем.

      – А хліб-хліб ади всьой домашний! Мой-мой! Не похорон, а вісілє, – донеслася розмова з-за іншого стола.

      – Видко, жи му всьо забула, – штовхнула Юстина Іруська. – А ми не забудем. Де таке забути? Ото був хлоп! Ото був до бабів справец. Нікотра з нас не пошкодувала, жи попробувала того хрукту[5].

      – Хі-хі, – відповіла Іруська сміхом на слова Юстини. – Ну, вип’єм по другі за Василє, на му легко сі лежит. Най відпочине хоть на тім світі, як на сім спочинку не мав. Ади, як жив весело – так і вмер! Землє му пухом, а нам живе гадати. Наливай, Петрівна, бо в тебе легка рука.

      Чарки спорожніли вдруге. І хоча за померлих більше двох разів не п’ють, за Василя пили. Гріх було не пити – бо «добрий був хлоп» і «такий файний похорон».

      За чоловічим столом помалу почали голоснішати розмови. Хтось згадав Василеву молодість, хтось роботу в колгоспі і заслуги покійного перед державою. Розмова плавно переходила з минулого в теперішній час…

      …– То траба було так вдати: вмерти на бабі в сімдесєть років, – щоб почули усі виголосив уже добре нетверезий сусід Гриць. – А вона хоть на похорон прийшла?

      – Тихо! Вона яким лицем прийде? Що вже нинька му згадувати? – штовхнув Гриця товариш по лаві. – Пий і закусуй, бо вже пізненько, а ми ще тверезі.

      – Я не згадую, я й сам би так хтів… – потер чуба Гриць і опустив очі, – Моя Сенька вже зо дваціть років як окремо ночує…

      – Вуйку Василю, – звернувся якийсь молодик до дяка. – Може зробим перерву тай заспівємо?

      Дяк озирнувся, потер себе по животі, витер рукою масні від олії губи і кашлянувши затягнув:

      – Ві-і-ічна-я па-а-а-ам’ять!

      – Го-спо-ди, По-ми-и-и-и-луй! – залунало за столом. – Со святими упокой… душу усопшого раба тво-о-оє-є-я-я!

      Почали розносити борщ. Хоч кожен уже щось перекусив, але борщ був невід’ємною частиною похорону. А до борщу і по чарці.

      – Ну, Грицю, наливай, – скомандував товаришу глухий Тимко, не помітивши, що його чарка вже була повною, і чекала лиш, аби згадати добрим словом про Василя і випити.

      Гриць піднявся з стаканом у руці і помовчавши секунду викрикнув: За Василє! Най му там буде добре!

      – Стрийку, кажіт «вічная пам’ять» – штовхнув Гриця племінник зціпивши зуби від злості, але було пізно. Спиртне вже текло до шлунка і потребувало миттєвої закуски.

      – Розступіться, розступіться, би я вас соусом не облила, – веселенько заторкотіла Оленка, Василева племінниця, що прибула на похорон вуйка з самого Києва, бо покійний записав весь маєток на неї, так як дітей власних не мав. – Голубці такі добрі. Чуєте, як пахнуть? Їжте, вуйцю Грицю. Нате вам тарілку особисту, решта по двоє до тарілки. Закусюйте, аби все мені з’їли. І пийте… Наливайте…

      Гриць взяв з рук дівчини тареля з голубцями і швидко встромив виделку у страву.

      – Вуйку Грицю, на сухо не їжте, – запросив наповнити стакана молодий поважний чоловік, що сидів напроти, і вже почав цідити Грицеві сто грам. – Якби ж не було чим запити, але ж є…

      – Що є – то є, – підтакнули чоловіки підставляючи і свої чарки. – Ну, за упокой душі…

      Перевернули й до голубців.

      Жінки вже також розчервонілись

Скачать книгу