LITMIR.BIZ

Скачать книгу

на сходах.

      Кімната на п’ятому поверсі… Вікно виходить у двір, але ні балкона, ні карниза, звідки можна б дотягтися до ринви, немає. Отже, через двір тікати неможливо. Лишається єдиний шлях: коридором на горище, а звідти по даху в сусідній дім.

      Він поглянув на циферблат годинника. Кілька хвилин на шосту. Кімнату ще сповнював досвітній морок, і в ньому невиразними плямами сіріли простирала на двох інших ліжках. Поляк, який спав біля стіни, гучно хропів.

      Керн тихо встав із ліжка й навшпиньки підійшов до дверей. Тієї ж миті його сусіда на середньому ліжку ворухнувся й пошепки спитав:

      – Що там?

      Керн не відповів: він саме завмер, припавши вухом до замкової щілини.

      Сусіда підвівся і, сидячи в ліжку, став порпатись у своїй одежі, що висіла на залізному бильці. Потім спалахнув кишеньковий ліхтарик, і кружало блідого тремтливого світла вихопило з темряви руді, облуплені двері й зігнуту постать розпатланого, в зім’ятій білизні Керна.

      – Чуєш, ти? – просичав чоловік у ліжку. – Що там таке, я питаю!

      Керн випростався.

      – Не знаю. Мені щось таке вчулось, і я прокинувся.

      – Вчулось, вчулось! Кажи до ладу, що почув, недотепо!

      – Щось там унизу. Голоси якісь, тупіт чи що.

      Кернів сусіда встав і теж підійшов до дверей. На ньому була жовтувата нічна сорочка, з-під якої визирали волохаті м’язисті ноги. Він і собі трохи послухав, потім спитав:

      – А ти давно вже тут живеш?

      – Два місяці.

      – І за цей час була хоч раз облава?

      Керн похитав головою.

      – Ото ж бо! Тобі, певно, просто причулося. Знаєш, як воно вві сні: щось рипне, а тобі здається – грім.

      Він посвітив Кернові в обличчя.

      – Ну звісно… Ще й двадцяти, мабуть, нема. Емігрант?

      – Атож.

      – Єзус Христус, цо сєн стало? – захрипів раптом зі свого кутка поляк.

      Чоловік у нічній сорочці спрямував кружало світла на нього. З пітьми виринула чорна щітка давно не голених вусів та бороди з проваллям роззявленого рота й широко розплющені очі під кошлатими бровами.

      – Дай спокій із своїм Єзусом Христусом, поляче, – буркнув чоловік із ліхтариком. – Його вже давно на світі нема. Поліг добровольцем на Соммі.

      – Цо?

      – О, знову – чуєте? – Керн метнувся до ліжка. – Підіймаються сходами! Треба тікати через дах!

      Чоловік у сорочці теж крутнувся, мов дзиґа. Знизу почувся стукіт дверей, приглушені голоси.

      – Сто сот чортів! Поляче, тікай! Поліція! Тікаймо! – Він зірвав із бильця свій одяг. – Вихід знаєш? – обернувся до Керна.

      – Знаю. Коридором праворуч, а там за вмивальником сходи нагору.

      – Ну, гайда! – Чоловік у сорочці тихенько відчинив двері.

      – Матка Боска! – харчав поляк.

      – Цить! Гляди, нас не викажи! – Чоловік причинив за собою двері й слідом за Керном подався вузеньким брудним коридором. Бігли вони так тихо, що чули, як капає в раковину вода з погано закрученого крана.

      – Ось тут нагору! – шепнув Керн, звернув ліворуч, аж раптом на когось наткнувся й ледве не впав.

      Побачивши перед собою уніформу, він подався був назад, але в ту ж мить його вдарили по руці й хтось гукнув із темряви:

      – Стій! Руки вгору!

      Керн опустив додолу своє манаття. Ліва рука його затерпла від удару, що припав на лікоть. Чоловік у сорочці спершу нібито ладен був кинутися на голос у темряву. Та, углядівши дуло револьвера, що його наставив йому в груди другий поліцай, й він повільно підняв руки.

      – Кругом! – скомандував голос. – Стати до вікна!

      Утікачі підкорились.

      – Поглянь, що там в них у кишенях, – сказав поліцейський з револьвером.

      Другий обшукав одяг, що лежав долі.

      – Тридцять п’ять шилінгів… ліхтарик, люлька… складаний ніж… густий гребінець. Більш нічого.

      – Паперів нема?

      – Листи якісь чи що…

      – А паспорти?

      – Нема.

      – Де ваші паспорти? – спитав поліцай з револьвером.

      – У мене немає паспорта, – відповів Керн.

      – Ну, звісно!

      Поліцай штурхонув чоловіка в сорочці дулом револьвера в спину.

      – А в тебе? Тебе що, окремо питати, волоцюго?

      Поліцаї перезирнулися. Той, що без револьвера, зареготав. А перший облизав губи, тоді повільно мовив:

      – Ти ба, який вельможний пан! Його ексцеленція пан Волоцюга! Генерал Смердюх! – І раптом, розмахнувшись, ударив чоловіка в сорочці кулаком у підборіддя. А коли той заточився від удару, поліцай ревнув: – Руки вгору!

      Чоловік повернув до нього голову. Керн іще ніколи не бачив такого погляду.

      – Я тебе, тебе питаю, задрипанцю! – визвірився поліцай. – Довго ще думатимеш? Чи, може, тобі

Скачать книгу