ТОП просматриваемых книг сайта:
Тіні забутих предків. Новели (збірник). Михайло Коцюбинський
Читать онлайн.Название Тіні забутих предків. Новели (збірник)
Год выпуска 0
isbn 978-966-14-2736-4, 978-966-14-0428-0, 978-966-14-1085-4, 978-966-14-2737-1, 978-966-14-2740-1, 978-966-14-2739-5, 978-966-14-2738-8
Автор произведения Михайло Коцюбинський
Жанр Зарубежная классика
Серия Шедеври на всі часи
А стежка вела все далі, кудись у лóми, де гнили одна на одній голі колючі смереки, без кори й хвої, як кістяки. Пусто і дико було на тих лісових кладовищах, забутих Богом й людьми, де лиш гóтури гутіли та вились гадюки. Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум. За плечима в Івана росли вже гори і голубіли удалині. Орел здіймався з кам’яних шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання, і розросталось небо. Замість лісів тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, і мхи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни´ застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оповились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерля, і Чорногора важким своїм тілом давила землю.
Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг.
Вітер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк…
Треба було спішити.
За горбком, у долинці, де вітер не так дошкуляв, він знайшов стаю[17], закопчену димом. Діра у стінці для диму чорніла холодним отвором. Загороди на вівці стояли порожні, і вівчарі порались там, щоб було де ночувати при вівцях. Вáтаг занятий був добуванням живого вогню.
Заклавши в одвірки скалку, двоє людей перетягали ремінь, від чого скалка крутилась й скрипіла.
– Слава Ісусу! – привітався Іван.
Але йому нічого не одповіли.
Так само фуркала скалка, і двоє людей, скуплені й строгі, тим самим рухом перетягали ремінь. Скалка починала куритись, і скоро маленький вогник вискочив з неї та запалав з обох кінців. Вáтаг побожно підняв вогонь і встромив в ватру, зложену коло дверей.
– Навіки слава! – обернувся він до Івана. – Тепер маєм живий вогонь, а доки ме він горіти, ні звір, ні сила нечиста не озимéся маржини та й нас, ирщених…
І завів Івана до стаї, де од порожніх бербениць, путин[18] та голих лавиць йшов запах пустки.
– Завтра приженуть нам худібку, коли б допоміг пан Біг усю людям віддати, – обізвавсь вáтаг і розповів, що Іван має робити.
Щось було спокійне, навіть
Дерев’яний намет, в якому живуть ввівчарі та роблять сир (будз, бриндзю).
Путини – дерев’яна посудина.