LITMIR.BIZ

Скачать книгу

завершив Велимир.

      Потім по-хазяйськи обвів поглядом інших.

      – А твої, Чеславе, як справи? – зупинився на молодшому синові. – Готуєшся до випробування? Сокіл тебе хвалить.

      – Намагаюся, – уже без бажання зачерпнув Чеслав ложкою каші з горщика, що стояв посеред столу.

      – Щось ти притих. Давно ні про які витівки твої не чув.

      – Дорослішає… – Болеслава з любов’ю подивилася на юнака й хотіла погладити по голові, але той вихопився.

      – Не навроч, Болеславо, – кинув Велимир.

      Знадвору почулися чиїсь кроки, і за мить у дверях з’явилася кошлата мармиза.

      – Мир дому й хазяям! – Сокіл пригладив скуйовджену на вітрі бороду.

      – Здоров’я й довголіття нашому гостеві! – з повагою привітав його Велимир. – Проходь, сідай до столу й розділи їжу нашу.

      Болеслава підхопилася й кинулася за ложкою для гостя.

      – Дякую, господарю, але не голодний я. А от від квасу холодненького не відмовлюся, вип’ю, – витер губи в передчутті задоволення гість.

      Болеслава поставила перед Соколом глечик із квасом, і той, підхопивши його своєю величезною п’ятірнею, припав до посудини. Руки в Сокола й справді були здорові. Мало хто з племені міг би обхопити такий глечик однією рукою. А Сокіл робив це з легкістю. Він пив великими ковтками, жодного разу не відсапавшись. А випивши, опустив глечик на стіл і схвально крекнув:

      – Ох, і гарний квасок, господине, духовитий! – і знову обтер губи.

      Болеслава від похвали так і зашарілася. Якій господині не приємне добре слово про її готування?

      – На здоров’я, Соколе! Може, ще?

      – Боюся, розірве мене.

      Утамувавши спрагу й віддавши належне господині, Сокіл знову повернув своєму обличчю лютий вираз. Він заговорив серйозно й заклопотано:

      – Прийшов я до тебе, Велимире, сказати, що бачив у лісі сліди чужі. Люди зайшлі з’явилися неподалік від городища.

      Звістка стривожила Велимира. Поява будь-якої нової людини в городищі могла завдати лиха, як це вже не раз бувало.

      – Степові?

      – Чур! Чур! Чур! – покликала в захисники духа Болеслава, відганяючи від себе рукою невидиму напасть.

      – Гадаю, ні. Як по слідах судити – наших родів люди. Але не з ближніх. Лісовик їх задери! – мотнув гривою Сокіл.

      – Багато їх?

      – Поки що не знаю. Сліди невиразні… Наче дуже вже сторожко ходить хто… на сухій землі не видно ж… Дощу давно не було… Коли б коло струмка на сирому піску не побачив, то й не примітив би… А потім уже придивлятися почав і зрозумів, що таки хтось бродить по нашій окрузі…

      Вся родина з напруженою цікавістю слухала Сокола.

      – Може, мисливці заблукали? – припустив Ратибор.

      – А чого навколо городища шастають? – подивився на хлопця своїми глибоко посадженими очима Сокіл. – А якщо вже заблукали, так чого в городище відкрито не з’явилися?

      – Ніколи їм було.

      Усі подивилися на голову Роду. Велимир, помовчавши, діловито й стурбовано

Скачать книгу