LITMIR.BIZ

Скачать книгу

що не може змусити себе співчувати ґевалу. Вкотре ковзнувши поглядом по невисокій гранітній плиті, він схотів запитати, де тепер мама хлопчика, чому не прийшла на поминки, та передумав.

      Кілька хвилин чоловіки мовчали. «Доцент», раз у раз поправляючи окуляри, порався біля хреста, прив’язуючи вінок з квітами. Впоравшись, він випростався і подивився на могилу сусіда. Під пам’ятником не було жодної квітки – ні живої, ні штучної. Чоловічок знизав плечима, склав руки за спиною і схилив голову перед могилою дружини.

      Через хвилину йому несподівано здались надуманими свої страхи стосовно здорованя. Він ступив два кроки в напрямку чоловіка в чорній шкірянці і сміливо простягнув руку:

      – Валерій Іванович.

      Заскочений зненацька, ґевал машинально відповів:

      – Я Карий, – але руки не подав. Схаменувшись, він вищирився, очі покруглішали і спалахнули, наче дві жарини, на які дмухнули чистим киснем.

      – Карий? – не зрозумів «доцент». Побачивши реакцію незнайомця, він залопотів: – Проб-бачте… не подумайте, що я…

      Здоровань зміряв його сповненим презирства й болю поглядом, рвучко розвернувся і, піднявши комір куртки, закрокував геть.

      Лисуватий чоловік вичікував цілу хвилину, неначе побоючись, що ґевал повернеться, і тільки тоді наважився наблизитись ще на крок до незвичайного пам’ятника.

      «Карий?» – подумки перепитав він.

      Витягнувши голову, «доцент» прочитав скромний напис під рельєфним портретом п’ятирічного хлопчика:

АНТОН БІЛОКОНЕНКО13·II·2006 – 09·ІІ·2012

      Чоловік поправив окуляри, потупцяв перед надгробком, міркуючи про те, навіщо на барельєфі зображувати щербину, і повернувся до свіжого земляного горбка, насипаного над могилою дружини.

      Сонце неквапом підіймалося над цвинтарем, заганяючи назад у вогку землю сивий туман і холод.

      Розділ І

      1

      13 лютого 2013, 21:14 (UTC +1)

      Міжнародний аеропорт Ліон-Сент-Екзюпері

      25 км на схід від Ліона, Франція

      Ближньомагістральний «ААРОН 44» розмірено гудів (працювали лише APU[7]), приклеївшись лівою щокою до висувного рукава, яким із термінала сходили зареєстровані пасажири. Справа наземна команда закінчувала пакувати багаж у спеціальні вантажні відсіки літака. З лівого боку, біля входу до новенького лайнера, сутулячись від холоду, що прослизав знадвору, і начепивши на обличчя штучні посмішки, стюардеси зустрічали останніх пасажирів – добігала кінця посадка на рейс FT1419 компанії «Франс Континенталь» з Ліона до Парижа.

      Радислав Ротко, 43-річний лінійний пілот першого класу, помалу сьорбаючи, цмолив із паперового стаканчика із білою пластиковою накривкою теплу каву й із наростаючим невдоволенням спостерігав, як до зовнішньої поверхні лобового скла кабіни пілотів прилипають перші сніжинки. Над аеропортом густішали хмари. Радислав, звісно, їх не бачив:

Скачать книгу