LITMIR.BIZ

Скачать книгу

лісу і дійшли до залізничної колії, так нікого і не зустрівши. Ліс потойбіч залізниці був ріденький, обгорілий, дерева здебільшого лежали на землі, тільки де-не-де стирчав понурий стовбур із кількома темно-бурими листочками. З цього ж боку вогонь обсмалив лише ближчі до залізниці дерева, а далі не встиг поширитися. В одному місці, мабуть, в суботу ще працювали лісоруби. На галявині недалеко від парового тартака лежали між купами тирси зрубані й свіжообтесані дерева. Трохи осторонь стояла безлюдна тимчасова халупа. Ранок був спокійний, безвітряний, навколо панувала тиша. Навіть пташки принишкли. Ми з артилеристом, швидко йдучи вперед, розмовляли лише пошепки і щохвилини оглядалися. Кілька разів ми зупинялись і прислухалися.

      Невдовзі ми підійшли до дороги і почули стукіт копит, а потім побачили трьох вершників, що повільно їхали до Вокінга. Ми гукнули до них, вони зупинилися, і ми підійшли ближче. Це був лейтенант і двоє рядових із восьмого гусарського полку; вони везли якийсь прилад, подібний до теодоліта; артилерист пояснив мені, що то геліограф[3].

      – Ви перші, кого ми за весь ранок зустріли на цій дорозі, – сказав лейтенант. – Що тут діється?

      Він був занепокоєний. Солдати, що стояли позаду нього, з цікавістю поглядали на нас. Мій супутник скочив із насипу на дорогу й віддав честь.

      – Нашу гармату розірвало минулої ночі, сер. Я ховаюся. Наздоганяю свою батарею. Проїхавши півмилі цією дорогою, ви, я думаю, побачите марсіян.

      – Які вони в диявола, ті марсіяни? – запитав лейтенант.

      – Велетні в панцирах, сер. Футів сто зростом. На трьох ногах, тіло ніби з алюмінію, а згори здоровенна голова під ковпаком, сер.

      – І вигадаєш отаке! – сказав лейтенант. – Якась нісенітниця.

      – Самі побачите, сер. Вони носять якусь скриньку, сер, що стріляє вогнем і вбиває на смерть.

      – То це ніби якась гармата?

      – Ні, сер. – І артилерист заходився жваво розповідати про тепловий промінь. Лейтенант наполовині обірвав його розповідь і подивився на мене. Я стояв на насипу край дороги.

      – А ви бачили марсіян?

      – Все це – чистісінька правда, – відповів я.

      – Ну що ж, – сказав лейтенант, – я думаю, що й мені доведеться глянути на них. Слухай-но, – звернувся він до артилериста, – нас послано звільнити місцевість від жителів. А ти підеш до бригадного генерала Марвіна – доповіси про все, що бачив. Він у Вейбриджі. Дорогу знаєш?

      – Я знаю, – відповів я.

      Лейтенант повернув коня, щоб їхати далі на південь.

      – Кажете, півмилі? – запитав він.

      – Не більше, – відповів я і показав на верхів’я дерев у південному напрямі.

      Лейтенант подякував мені і рушив далі. Більше ми його ніколи не бачили.

      Потім ми ще помітили трьох жінок та двох дітей, що перед будинком вантажили на маленький ручний візок брудні вузли й старі меблі. Вони були такі заклопотані, що не мали часу розмовляти з нами.

      Поблизу

Скачать книгу