LITMIR.BIZ

«Інструктор бентежиться, як пацан: словесна гра – то вже мій Вімблдон, моя подача з крутим підрізом, яку він годен хіба що провести очима, – таких м’ячів ловити явно не звик, і не варто вганяти хлопа в краску ні за що ні про що… Колись я полюбила Олега саме за те, як, мало не від першого знайомства, сміливо був ринувсь навперейми всім моїм подачам, показавши себе справді партнером, здатним витримувати темп, – заснидівши розумом на своїх однотипних ділових оборудках, він явно тішився, розминаючи затерплі в безрухові ділянки мозку, з наростаючою втіхою брав більшість моїх "м’ячів", а ті, котрі пропускав, відступаючись, викликали в нього безкорисливо-щирий захват, майже порив аплодувати, як у мене – споглядання з лавочки за грою інструктора: екстатичний, ледь не побожний подив перед виявом чистого артистизму, і під одну з таких хвилин Олега й прорвало на освідчення, досі пам’ятаю його заворожений погляд за-мить-до-того, – щойно перегодом виявилося, що то був чи не найспонтанніший учинок у його житті, загалом вельми жорстко спланованому й контрольованому, але тоді ми були ще по-справжньому щасливі… Чого Олегові не уйняти – це спортивної витривалости: зрештою, і в теніс він грає з дитинства…»

Подробнее

«Ти прийшла сюди глянути на собор, так? Ну то й дивися, і скінчили на тому. Так, можливо, отам попереду, де кінчається решітка, зостанеться тільки завернути за ріг, щоб собор постав перед очима – вибілений сонцем, із розчахнутим темним отвором дверей, що таїть у собі прохолоду, може, його видно було б і крізь огорожу, якби не зелень – масна, темна до синяви, вібрує кожним листочком у спекотному мареві…»

Подробнее

«Увімкнуто музичного автомата, й кав’ярню заповнив надсадний голос Даліди, що сповіщала цілому світові про своє нещасливе кохання. Забудь, думала дівчина, втупившися чоловікові у вилогу піджака. Забудь мій номер телефону, мій сміх, голос, і запах, і слова, що я тобі говорила, забудь вулиці й сквери, де ми ходили удвох, кав’ярні, де просиджували вечорами, і, о Господи, якщо Ти є, – поможи йому забути…»

Подробнее

Зовні все було начебто гаразд. Тобто, все і справді було гаразд – так запевняла себе Мілена, кваплячись темними зимовими вечорами з телестудії додому. Сторожко дрібцяючи по невидимих ковзанках, вона наближалася до будинку і, перш ніж звернути у двір, заходила часом під каштани, що відділяли будинок від вулиці, – задерши голову, відшукати поглядом свої вікна… Найчастіше світилося в спальні – розмитою синцюватою плямою знизу на портьєрах: пухтик дивився телевізор.

Подробнее

У тебе мусила б бути сестра – на чотири, ні, на п'ять років молодша. Над цілим твоїм дитинством кружляли безтілесні жіночі імена, міняючись місцями, перекликуючись навзаєм, – ти не знала, до чого їх приточити, а лялькам давати не важилась: імена були не «лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні – немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало твій внутрішній слух (а вони всі гули як стогін, найчастіше повторюване – «Іванна»), хтось добивався до тебе – хтось, хто хотів бути названим…

Подробнее

Десь в остатній чверті шістнадцятого віку в місті Луцьку, де, каже приказка, «все не по-людську: довкола вода, посередині біда», а вода – то ріка Стир, що стирає пам’ять, а біда, то грізна фортеця, княжий замок, що горує над містом і донині, – ясний пан Іван Жоравницький вступив у спірку зі своїм братом Олександером – либонь, за вітцівщину, за ловецькі угіддя, за рибні озера, за борті з медами, бо за віщо б іще так завзятись на себе двом славним лицарям зацного роду?

Подробнее

…Насправді він кльовий чувак, цей Густав, і ластами ворушить як треба: з того, що він вибрав, – з добрячим запасом, – я вже бачу, як він собі в умі вибудовує композицію свого майбутнього альбому, – його справді цікавить Майдан, тобто люди на площах і вулицях, а не сцена на Майдані, з її політиками й рок-зірками…

Подробнее

Майже про всіх людей, що відіграли в її житті хоч трохи варту окремого епізоду ролю, в Дарки зберігся перший спогад – схований у пам’яті, як на дні шухляди, моментальний знімок іншого, чужого, за Бог його зна якими й прикметами з місця вирізненого, вихопленого оком з-поміж багатьох, з безладно захаращеного тла решти світу – як нехибна обіцянка майбутнього. Розкладені вряд, ці знімки явили б низку найрозмаїтіших і найнесподіваніших ракурсів. А проте, скільки б не порпалася в пам’яті, Дарка ніколи не могла знайти там уперше побачену Ленцю. Ленця не прийшла ззовні – вона розвинулася зсередини Дарки, як її власний орган. Як дочасно приспаний ґен спадкової хвороби.

Подробнее