Історія втраченої дитини - Элена Ферранте Неаполітанський квартет

Скачать книгу

наша розмова закінчувалася сваркою. Спершу я раділа звукові його голосу, інколи була готова здатися і пристати на його умови. Казала собі: «Я теж приховувала від нього, що П’єтро повернувся додому і ми з ним ночували під одним дахом». Потім я сердилася на себе, бо розуміла, що це не те саме: я не спала з П’єтро, а він спав з Елеонорою; я подала на розлучення, а він зміцнив свій шлюб. Так ми починали сваритися, і я кричала, що не хочу більше ніколи його чути. Але телефон продовжував дзеленчати щоранку й щовечора. Ніно казав, що жити без мене не може, і благав приїхати до нього в Неаполь. Одного дня він повідомив, що винайняв квартиру на вулиці Тассо і там все готове, щоб прийняти нас з дітьми. Він розповідав, обіцяв, клявся і, здавалося, був готовим на все, окрім того, щоб промовити найважливіші слова: «З Елеонорою у мене все скінчено». Отож завжди наступала мить, коли я, не зважаючи ані на дітей, ані на інших людей, що були в той час у квартирі, кричала, щоб він мене більше не мучив, і кидала слухавку ще розлюченішою, аніж до цього.

26

      У ті дні я сама себе зневажала за те, що не могла викинути Ніно з голови. На автоматі писала замовлені статті, неохоче їздила на зустрічі, неохоче поверталася, страждала й побивалася. Відчувала, що Ліла таки мала рацію: я забувала про своїх доньок, не піклувалася про них, їхнє виховання та навчання.

      Деде й Ельзу наше нове життя просто зачарувало. Тітку вони знали мало, але тішилися відчуттям повної свободи, яке вона несла скрізь із собою. Її помешкання на Сант-Амброджо було чимось на зразок рятувального порту під час шторму: Маріароза, як сестра чи як черниця, давала притулок будь-кому, не засуджуючи і не звертаючи уваги на бруд, душевну нестабільність, злочини, наркотики. У дітей не було жодних обов’язків, вони з ранку до вечора зацікавлено вешталися з кімнати в кімнату. Прислухалися до розмов і дискусій, веселилися, коли вмикали музику, коли співали й танцювали. Їхня тітка зранку йшла до університету й поверталася ввечері. Ніколи їх не сварила, завжди жартувала, бігала за ними по квартирі, гралася у піжмурки і в панаса. Якщо в неї був вихідний, бралася за генеральне прибирання, до якого залучала їх, мене й усіх приблудних гостей. Але її хвилювала не так фізична чистота, як духовний розвиток. Вона організувала вечірні курси, на які запрошувала виступати колег з університету, а часом і сама читала цікаві й захопливі лекції, сідаючи біля племінниць та залучаючи їх до обговорення. Тоді у квартирі було ніде яблуку впасти: усі її друзі збігалися послухати.

      Якось увечері під час однієї з таких лекцій у двері постукали. Деде побігла відчиняти, бо їй подобалося зустрічати гостей. Повернулася до зали схвильована й сказала: «Там із поліції». Юрбою слухачів прокотився глухий, майже погрозливий гомін. Маріароза спокійно підвелася й пішла поговорити з поліціянтами. Їх було двоє, вони сказали, що сусіди поскаржилися на гамір чи щось таке. Вона розмовляла з ними привітно, запросила пройти до зали, майже примусила сісти й продовжила читати лекцію. Деде, яка ніколи раніше не бачила поліціянта зблизька, завела розмову з молодшим із них і так захопилася, що обіперлася

Скачать книгу