LITMIR.BIZ

Скачать книгу

римара[3] Кшиштофа на прізвисько Циган уже була готова до приходу непроханих гостей. Двері забарикадовані зсередини, і господар з вилами перед ними: сорочка навипуск і перекошене від люті смагляве обличчя… Михальчук скривився: таки не вийде без вистави. Поліцаї стали навколо хати і прицілилися в Кшиштофа.

      – Не будь вар’ятом, Цигане, – Михальчук змучився й хотів додому.

      – Йди звідси, Фільку, – загарчав Кшиштоф, – йди і псів своїх німецьких забери. Нєх я тут помру, але твої кишки на ті вила намотаю!

      – Чуєш, будь мудрішим, – пішов звичною стежкою солтис. – Твоєму найстаршому вже сімнадцять, собі ради в Німеччині дасть. Щось заробить, ще й тобі привезе…

      – Спочатку ти своїх доньок віддай, Фільку! Твоїй старшій таже вже шістнадцять! Нех їде! А тоді вже й мій поїде, зрозумів?!

      Філько крутнув за звичкою головою, щось обмізковуючи. Глянув на поліцаїв: не треба в селі нічиєї крові, ой не треба…

      – А хто тобі сказав, що моя не їде? Їде! – пішов у наступ на ошелешеного Цигана.

      Той у роздумах опустив вила і недовірливо глянув на Михальчука:

      – Не брешеш?

      – Пси брешуть. Їде! – дивився з-під лоба Філько. – Ходи, подивишся, як відправлятиму. Але й ти слово дав, виконуй! – ступив до селянина.

      Кшиштоф з розмаху ввіткнув вила коло хати і заплакав від безсилля. Щоб те слово йому в горлі застрягло! І чого не онімів на ту хвилю!.. Одинадцять юнаків і дівчат розсадили по двох підводах. Зельонка і Тадеуш повезли їх до Ярослава. Жінка Михальчука вила на все село. Філько натомість спокійно перехрестив і поцілував доньку. Та невтішно плакала.

      – Видно, серце в нього вже зовсім закам’яніло, – з осудом перемовлялися люди.

      Усю громаду струсонула та відправка молодих до Німеччини. Село ж як село: все пронизане родинними зв’язками. За кожним з одинадцяти плакали щонайменше в кількох хатах. Проклинали війну, життя, а найбільше таки сільського старосту. Важко тих дітей до пуття довести, ой важко. Ввечері Степан почув розмову матері з сусідкою Марилею. Теплий вересневий вечір звів обох на лавці під хатою. Мариля збуджено торохтіла:

      – Як вже Філько до своєї дитини жалю не мав, то нікого точно не пошкодує, – витерла мокрі кутики очей. – Де, де візьме співчуття до чужої? А як тепер усім іншим жити і знати, що й твою дитину прийде і забере? Хоч би вже на тому стало, – Мариля говорила схвильовано. – Бо он, Яся моя – вже дівка. – Помовчала трохи й додала: – Добре, що твій Степко єще малий. А якби той, перший твій хлопчик, жив, то скільки б уже мав?

      – Шістнадцять, Марилю, – в спокійній задумі Зоська теребила кукурудзу.

      – О, видиш, видиш… Хто зна, чи ниньки не забрали б. А то є більший жаль, аніж малим поховати, знаєш то?

      – Нє, не знаю, Марилю, – Зоська підняла на хвильку голову від качанів. – І добре мені від того, що не знаю. Мені вистачає того малого, як ти кажеш, жалю на все життя. Але ж ти, Марилю, не мала і того, малого жалю, правда ж?

      – Ні, не мала, Богу дякувати. Але так

Скачать книгу