LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Єпіфаній схопив голову в руки: та невже оце нині, сієї хвилини, завершує козацтво у безслав’ї свою славну історію? Все ж бо траплялося на козацькому віку: відбирали вороги в лицарів зброю, самі лицарі залишали її після погрому на полі битви, бувало, вибухали й летіли в повітря порожні бочки, ламалися в рукопашнях з найкращої сталі шаблі, але ж іще досі не продавав козак зброї – що ж він купить на позосталі після пропою гроші – ярмо?!

      Чернець спитав у підпилого козака, де курінь гетьмана; нетяга підозріло глянув на ченця в рудій циндрявій рясі: для чого тобі, обірванцю, сам гетьман, він у нас один, ми тільки те й маємо, що гетьмана, бо жолду дастьбіг і зброї вже нема, та є ще при гетьманові вольниця козацька! А хто ти такий, чи не московський, бува, шпигун, гей, та чи не по душу гетьмана прийшов звідкілясь? Ану, кажи, хто ти, гетьмана не віддамо, ми вже без зброї, та з головами, а без нього безголовими станемо…

      Нетяга сягнув рукою до пояса, де мала висіти шабля в піхвах; шаблі не було, гроші за неї вивітрювалися хмелем з козацької голови; гей-бо, танцювала риба з раком, а петрушка з пастернаком, а цибуля з часником, а дівчина з козаком! – пішов козак повзунком по майдану, приспівуючи: он, святий отче, хата під очеретом, там наш ясновельможний гетьман пенязі рахує, щоб нам уділити, піди до нього, може, й тобі ялмужну дасть!

      Єпіфаній стояв на порозі гетьманської світлиці й довго придивлявся, намагаючись упізнати в невисокому й марному обличчям чоловікові вірного побратима гетьмана Мазепи, що на вигнанні сам гетьманом став. Пилип Орлик у черкесці й високих ботфортах, з лисуватим тім’ям і зсутулений у плечах, стояв біля вікна і пригноблено дивився на базарний набрід.

      Повернув голову на скрип дверей; упізнавши Єпіфанія, показав рукою на лавицю, щоб присів; і подумав Єпіфаній, що Орлик так само тепер безсилий, як він колись у Батурині, і не може нічого вчинити, і не має сили та відваги вийти до міняйлів, щоб, як Христос, нагайкою розігнати їх утришия. Не може, бо козаки озлоблені програшем під Білою Церквою і союзом Орлика з ордою, що, відступаючи з України, потоптала в церквах святі дари й ікони, поробила в храмах стійла для коней, поґвалтувала дівчат, дітям голівки порозбивала об стіни й покидала у вогонь, – козацтво, озвіріле спустошенням України від Росі до Дніпра, може розірвати свого гетьмана серед торжища на шматки.

      То знайшов цієї миті Єпіфаній в особі гетьмана спільника во грісі, і Пилип Орлик, гріх свій усвідомлюючи, підійшов до Єпіфанія, поклав руку на його рамено і сказав тихо, немов на змову зазивав:

      – Прости, отче, що скривдив тебе тоді словом: ніхто не знає сьогодні, як поведеться завтра… Тяжко нам стояти віч-на-віч з ордою. Але мусимо вистояти і віру в Бога у себе зберегти… Я присягав, коли мене іменували гетьманом, дбати о добрі отчизни, о її цілості, о розширенні прав та вольностей козацьких, скільки сил і способів маю. Ніхто не примусить мене втратити віру в будучність мого народу…