Орда - Роман Іваничук Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)

Скачать книгу

степом разом з козацтвом до Бугу.

      Сераскер Бендер і Буджака Ізмаїл-паша в присутності кримського хана Девлет-Ґірея 1 серпня 1709 року прочитав фірман султана Ахмеда III, за яким козаки отримували землі між Прутом і морем, збрую, одяг, ще й бакшиш був обіцяний в разі війни з невірними; кошового Костя Гордієнка нагороджували червоною хоругвою з півмісяцем і зіркою, а гетьманові Мазепі, що лежав хворий у наметі короля в селі Варниця біля Бендер і чекав своєї видачі москалям за триста тисяч талярів, подарував султан соболине хутро.

      Під цим хутром, накинутим поверх простирадл, лежав гетьман на смертній постелі і чекав на отця Єпіфанія, улюбленого сповідника, що таки добився до гетьманського писаря Пилипа Орлика і впросив повідомити Мазепу про свою присутність у гетьманському стані.

      Пилип Орлик і полковник Андрій Войнаровський не відходили від гетьмана, чекаючи, кому він передасть печать і клейноди, тож не покинули намету і тоді, коли увійшов Єпіфаній в облаченні з хрестом, – у кожну мить міг Мазепа віддати Богові душу.

      Посміхнувся хворий гетьман, побачивши вродливого абсольвента Києво-Могилянської академії, що колись у хвилини відпочинку й гетьманської задуми патетично й витворно читав напам’ять поезії Овідія.

      – І ти тут… – промовив кволо і здивувався, що сповідник упав долілиць і довго плакав, а підвівшись, промовив:

      – Прости мені мій гріх, якого не знаю, потонувши в пучині непам’яті! Хай повернуться до мене змисли…

      – Ти коли покинув Батурин? – спитав гетьман з підозрою.

      – Пітьма довкола мене, я нічого не тямлю…

      – Що останнє ти запам’ятав?

      – Що маю вбити тебе.

      – Хто тобі таке наказав?

      – Ґемон і вовкулака полковник Ніс.

      Мазепа звівся на лікті і прохрипів:

      – І ти, оскверений змовою зі зрадником і душогубцем, якого ще не знав світ, насмілився прийти до мене в мою останню годину?

      – Пане гетьмане, прости мені, я в непам’яті! – застогнав Єпіфаній, припав до ложа і діткнувся губами гетьманської руки, що безвладно лежала поверх хутра.

      У ту мить гетьман сконав.

      …Щось зашемрало біля дверей келії, здригнувся чернець Єпіфаній, прочинив двері і впустив до середини послушника Нямецького монастиря, що раз на тиждень приносив йому від ігумена Ніколае хлібину, горнець вареного бобу і чверть олії.

      – Чому сидиш у темряві? – спитав послушник. – Я ж приніс тобі свічок.

      – Якщо не бачиш полумені свічки, отроче, – відказав Єпіфаній, – то це ще не означає, що у свічці його немає. Є в ній здатність зайнятися, і світить вона внутрішньою силою своєю, я бачу той пломінь. Тільки стовпець воску без ґноту ніколи не спалахне.

      – Ґноти у свічках, що я тобі приніс, суть, чом не засвітиш, щоб розігнати довкруж темряву?

      – Немає вогню у мене, я втратив вогонь.

      – Принесу тобі…

      – Не розумієш ти… Спершу треба просвітитися самому. Я хочу повернути

Скачать книгу