LITMIR.BIZ

      Дорога пані Мілено,

      серед віденської зневіри Ви працюєте над перекладом. Для мене це і зворушливо, і ганебно. Ви, напевно, встигли вже отримати лист від Вольфа[2], принаймні деякий час тому він уже писав мені про такий лист. Новели «Вбивця», нібито оголошеної в якомусь каталозі, я не писав, це непорозуміння; але якщо вона, далебі, краща, можливо, так воно і є.

      Якщо судити з вашого останнього і передостаннього листів, тривоги й турботи, здається, геть цілком Вас відпустили, і я вельми цього Вам зичу – і Вам, і Вашому чоловікові. Пригадую, як одного недільного вечора кілька років тому брів набережною Франца Йозефа[3] попід стінами будинків, і надибав на Вашого чоловіка: не кращий на вигляд, він йшов мені назустріч, – двоє великих фахівців з головного болю, втім, кожен цілком на свій лад. Я уже не пам’ятаю, чи то ми пішли далі вдвох, чи так і розминулися, зрештою, мабуть, різниця не така вже й велика. Але все це минуло і має залишитися в глибинах минулого. Чи добре у Вас удома?

      Зі щирими вітаннями,

      Ваш Кафка

      Отже, легені. Цілий день я повертав цю думку в голові й так і сяк, ні про що інше думати не міг. Не те щоб хвороба надто мене налякала; напевно – я на це сподіваюсь, і Ваші натяки про це, здається, свідчать, – вона торкнулася Вас лише м’яко, але навіть і серйозне захворювання легенів (половина Західної Європи зараз має більш-менш ушкоджені легені), знайоме мені самому ось уже три роки, радше прислужилося мені, ніж зашкодило. Років зо три тому це почалося в мене посеред ночі: з горла пішла кров. Я встав з ліжка (і це замість лежати й далі, як я згодом дізнався з приписів), – те, що трапилося, мене схвилювало, як усе нове, але, звичайно, трохи і налякало; я підійшов до вікна, вистромився назовні, потім пройшов до умивальника, походив по кімнаті, сів на ліжко – кров цідилася невпинно. Але при цьому я не те щоб був нещасний – бо перегодом я чомусь ясно раптом усвідомив, що по трьох, та ні, чотирьох роках нічниць я вперше – якщо, звичайно, кров зупиниться – зможу заснути. Незабаром усе припинилося (і відтоді не поверталося), тож залишок ночі я спав спокійно. Щоправда, вранці прийшла покоївка (я наймав тоді квартиру в Палаці Шенборнів), добра, мало не самовіддана, але напрочуд ділова дівчина, і, побачивши кров, сказала: «Pane doktore, s Vami to dlouho nepotrva»[4]. Втім, я почувався краще, ніж звичайно, пішов у контору і лише по обіді подався до лікаря. Розповідати, що було далі, тут уже ні до чого. Що я хотів сказати: мене налякала не Ваша хвороба (тим більше що я, без кінця перебиваючи сам себе і перебираючи свої спогади, прозираю за всією Вашою тендітністю майже по-селянськи бадьору, міцну натуру і доходжу висновку: ні, Ви не хворі, це лише застереження, а не захворювання легенів), – так от, не це мене налякало, а думка про те, що5 мало б передувати такому зриву. Тут я для початку виключаю інше, про що Ви пишете: вітер у кишенях свище, тільки чай та яблука, щодня з другої до восьмої, – все це речі, яких я не розумію, і вони явно потребують усних роз’яснень. Від

Скачать книгу