LITMIR.BIZ

Скачать книгу

зі мною одружився б хтось тут, з брюхатою? Га?

      – То ти хочеш сказати, що фактичний батько Сашка – отой, кого він ним і називає так наразі в коридорі?

      – Ну так. Не фактичний, а рідний. Це в нас, людей, а не псевдоматематиків так називається. І, до речі, їхні очі абсолютно ідентичні.

      – Подібні…

      – Так, подібні, – погодилась Таня, а про себе подумала: «Тільки б Кім не пішов на кухню першим ділом, а в кімнату. Тільки б не пішов сюди і не виявилось, що він блондин з голубими очима. Тільки не зараз, коханий, прошу… Тільки не заходь…».

      – Тоді я не розумію… Ти ж взяла гроші. Відкупні, коли сюди їхала…

      – Мені потрібні були гроші. Кіма переводили на будівництво Академмістечка, і я знала, що поїду з ним, – знизала плечима ніби знічев’я Таня. – Врешті, ти ж мусив зі мною розплатитись за ту ніч, а як ти думав?

      За дверима кухні почулося шарудіння. Тані неабияким зусиллям волі вдалось не виказати хвилювання, а потім вона подумки зітхнула з полегшенням, коли усвідомила, що то старенька сусідка почимчикувала кволими дрібними кроками до вбиральні.

      – Ну ти й гнида… – нарешті проказав Несміян і люто вперіщився налитими кров’ю очима в Таню.

      – Нехай так, – з внутрішнім полегшенням погодилась Таня, вже розуміючи, що їй таки вдалось переконати Несміяна. – Ми все вияснили. Ти нарешті підеш?

Я

      Таємні алеї людської душі… Ми заручники обставин. Завжди заручники. Обставини кермують нами, немов п’яний водій автівкою самої темної ночі…

      Чи ми доїдемо до пункту призначення? Чи хоча б виїдемо на автостраду?

      Мені б хотілось, шановні, тут написати: так, звісно, все буде гаразд. Але ж це не від нас залежить і навіть не від мене наразі. Ці герої… ці герої живуть своїм життям і в середовищі, що не мною створене.

      Розділ другий

      Київський концерт Бенні Гудмена

      Напровесні шістдесят другого молодий старшина Роман Геннадійович приїхав до Києва на побивку. У нього було всього-нічого, якихось жалюгідних по всім параметрам цивільних, шість днів, а для нього – ціла вічність. Хоча він розумів, що встигне небагато. Так… зустрітись зі старшим братом, маму обійняти і наїстися досхочу домашньої їжі. Ну як домашньої… Мама готувати не дуже вміла і не любила, тому і вчитися не хотіла. Та просто наїстися, давайте вже будемо відвертими. Ні, не те щоб в його 3-му науково-дослідному управлінні, котре коротко називали між собою Примор[2], морили голодом – подібного штибу спеціалістів берегли в Радянському Союзі значно більше за звичайних солдат, однак не було жодних оказій: чи то свят, чи то вихідних, щоб давали щось жирне або солодке. Їжа була поживною, збалансованою, корисною. Тому Роман, поза своєю волею, перетворився на страшного гурмана. Ночами йому снилися «тошнотіки» – дешеві пиріжки з фаршем або капустою, по-київськи. І ті «тошнотіки» заразом з гітарою, «Біломорканалом» та столовим вином (Роман був столичним, та ще й жив в центрі, аби пити горілку) –

Скачать книгу