LITMIR.BIZ

Скачать книгу

який сказав їм на порозі своєї оселі посеред яблуневого саду: «Краще, якщо ви оглянете все самі та побачите на власні очі».

      Він, напевно, не хотів говорити, бо поруч була Міра. Коли ж Яків Менчиць відчинив двері до просторої кімнати у будинку майстра, яку заливало світло із трьох величезних вікон, завмер на порозі. Після тьмяного коридору, світла було забагато. Контраст різонув очі, змусив зупинитися. Потім молодий слідчий увійшов до кімнати, пропускаючи вперед начальника розшукової частини.

      Ця кімната, як невдовзі виявилося, була найбільшою у будинку. Біля печі ховалися двері до маленької кімнатки з ліжком загиблого, а звідти вів прохід до комірчини. Ще до однієї кімнати – теж невеликої та захаращеної, що більше була схожа на майстерню, сповнену мішанини запахів фарб і дерева – вели двері з темного коридору, який вони проминули хвилину тому. Ото й увесь будинок. Обійшовши його нехитрі закутки за дві години потому, Менчиць зрозуміє, що в будинку Тараса Адамовича кімнат і дверей – більше, і далеко не всі він уже бачив. Ураз упіймав себе на думці про те, що фотографа вони взяли із собою недарма.

      Тіло майстра було полишене на стільці посеред кімнати. Певно, то теж стілець його роботи – про це свідчили вигнуті, оздоблені різбленням ніжки, темний колір, поза сумнівом, цінної породи деревини. Менчиць пригадав хиткі стільці у власному будинку, навряд чи вони витримали б те навантаження, яке довелося витримати цьому стільцю. Майстер був прив’язаний до стільця товстою мотузкою, яку Менчиць розглядав надто довго, певно, аби не дивитися на тіло. Репойто-Дуб’яго підійшов до нього, поклав руку на плече і сказав:

      – Пане Менчиць, покличте фотографа. І огляньте сусідні кімнати.

      Фотограф не увійде до будинку, поки слідчі, які працюють на місці злочину, не покличуть його. Репойто-Дуб’яго пропонує йому простий вибір – вийти звідси та оглядати сусідні кімнати, не дивитися на руки прив’язаного до стільця чоловіка. Уникати погляду скляних очей на перекошеному обличчі покійника. Він просто вийде на вулицю і покличе фотографа, який марнує час біля собачої буди. Звичайно, собаку отруїли, щоб він не збудив сусідів, але вони тут не заради собаки.

      Фотографам простіше – Менчиць чомусь упевнений в цьому. Вони дивляться на світ крізь скельця чорного апарата, що відгороджують їх від реальності, особливо, якщо вона така, як у цьому будинку. У великій кімнаті, посеред якої стоїть стілець із темного дерева, забагато світла і забагато крові. Фотоапарат як захисний бар’єр. Принаймні Менчиць хоче так думати. Він кличе фотографа й прохає його пройти до великої кімнати.

      Вони йдуть разом коридором, Менчиць – попереду, за крок від нього – худорлявий чоловік, вік якого складно визначити – він ховається десь між зморшками у кутиках очей і безбарвним кольором обличчя, а також на підборідді, що вкрите світлою бородою, і в тонких пальцях, якими він тримає фотоапарат. Менчиць має зараз звернути у двері, що ведуть до іншої кімнати, та пропустити фотографа туди, де на нього

Скачать книгу