Справа майстра-червонодеревника - Александр Красовицкий Історичний детектив

Скачать книгу

яких, певно, і так вдосталь у тих коридорах та операційних.

      Міра згадувала рівні ряди ліжок із сінними матрацами, десятки ампутацій, виймання куль і перев’язок на день, білі халати сестер милосердя. Вона любила таємничий спокій ботанічного саду, в якому влітку збирали трави для шпиталю. Взимку, коли вони із сестрою зрідка гуляли його стежками, сад подобався їй ще більше – дерева у снігових шапках своїм куполом закривали небо, поодинокі ліхтарі сріблили біле покривало під ногами. Навряд чи вона могла пояснити навіть собі, чому вирішила провести всі святкові дні у шпиталі – Віра намагалася відмовити її, відволікти на розваги, щебетала про вечірки та благодійні прийоми. А старша сестра лише усміхалася у відповідь, не намагаючись оформити у слова дивне відчуття, що змушувало її знов і знов повертатися до поранених. Мирослава згадувала тихі осінні дні у будинку Тараса Адамовича, його роздуми про загадкове зникнення її сестри, а потім – те, як вони знайшли Віру в підвалі будинку на Куренівці. Мабуть, людина потребує отримати спокій для душі відплатою за добро чимось вартісним. Міра не була певна, що молитви у церквах – гідна відплата за повернення сестри. Чи то вона просто не вміла аж надто палко молитися? Друге розслідування закрутило її вихором, змусивши не думати про інші речі, хоч уже тоді, коли вона чекала на повернення Віри з гастролей в Одесі, а Тараса Адамовича – з вінницького військового аеродрому, виникало бажання не гаяти дарма час, а запропонувати допомогу тим, хто її потребував. У госпіталі мало рук. У святкові дні це відчувається особливо – сестри милосердя і лікарі прагнуть хоч зрідка бачити рідних. Зрозуміле бажання. У вересні та жовтні Міра Томашевич теж найбільше хотіла знову побачити сестру.

      Вона звикла до жовтих стін головної будівлі шпиталю у формі літери «П», рядів цегляних зимових корпусів – улітку у дворі на літніх майданчиках розбивали намети для поранених. Зимове стомлене сонце зблискувало останніми променями на верхівці Косого Капоніра і закочувалося за Черепанову гору, коли Міра Томашевич закінчувала роботу і знімала перед дзеркалом у вбиральні білу хустинку. Вкорочувати волосся варто, тільки якщо збираєшся слухати вальси у Шато де Флер у капелюшку клош. Для білої хустини сестри милосердя зручніші довгі коси, зібрані шпильками на потилиці – вони не розсипаються у найнесподіваніші моменти, не падають прядками на обличчя, коли потрібно схилитись над пораненим. Невже у Віри з’явився новий залицяльник – інакше чому вона так ретельно убиралася сьогодні? Знов якийсь військовий, але ж і Сергію Назимову вона ніби не сказала остаточне «ні». Та й навіщо? Віра вміє балансувати між кількома залицяльниками, не надто переймаючись тим, що відчувають вони, коли помічають у полі зору суперників.

      Простукотіла підборами довгим лунким коридором, вислизнула за двері – час повертатися додому. Зранку на неї чекатиме Тарас Адамович. Хтозна, що він робив, поки вона була у шпиталі. Чи просунулося розслідування? Кого встиг опитати старий слідчий? Чи передасть начальник розшукової частини справу Менчицеві, чи їм знову

Скачать книгу