LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Привіт, командире!

      – Добре, ти не дмися, – сказав Рикпет, тому що у голосі Кадима ще й досі чулася образа. – Повідом Великому Процесору, що човник ми знайшли, він порожній. Останній запис у бортовому журналі повідомляє, що експедиція пішла до міста.

      – Ясно, командире.

      – Ми теж підемо в місто. Будемо на зв'язку. Як ретранслятор використаємо човник. Передавач буде в мене. Раз на добу зв'язуємося обов'язково.

      – Зрозумів. Я виходжу із зони радіодосяжності, зв'язок закінчую.

      – Зрозумів, кінець зв'язку.

      Рик і Васла повернулися, Шана зачинила люк.

      – Ідемо в місто? – запитав у командира Дроник.

      – Ідемо, – підтвердив Рик, – тільки ось не уявляю, куди йти і з чого починати.

      – Це… як його… це зрозуміло!

      – Що зрозуміло? – запитав Рик.

      – Із чого починати, того… зрозуміло!

      – То з чого ж? – поцікавилася Шана.

      – Зі сніданку! Їсти хочеться… – Васла закотив очі до стелі. – Якщо не слона, то слоненя точно зараз зжував би.

      Шана з Дроником посміхнулись, а Рик кивнув:

      – Ну, припустімо, на відсутність апетиту ти ніколи не скаржився. Якби тобі дали волю, то на Землі й слонів би, напевне, не лишилося. Але зараз маєш рацію: їсти хочеться. Про цю справу зовсім забули.

      – А ми в човник нічого їстівного й не брали, – розгублено сказала Шаната.

      – Стоп! Ану, відчини сусіда…

      – Навіщо?

      – Це… як його… може, у них є що-небудь пожувати? – припустив Васла.

      Сусідський човник обнишпорили ретельно: нічого їстівного в ньому не виявилося.

      – Тепер зрозуміло… – почав Рик.

      – Що зрозуміло? – запитала Шаната.

      – Як ти думаєш, їм їсти не хотілося? Ось де їхні сліди шукати треба! Там, де можна підкріпитися!

      – Це… логіка того… залізна! – погодився Васла.

      – Що стосується принцеси й Флоппі Ді, то ті до їжі не дуже, а пан Сидиром… Той попоїсти любить, хоч і професор! – висловив свою думку Дроник.

      Шаната замислено кивнула: це хоч і маленький, але шанс.

      – Тому, – підбив підсумок Рикпет, – ідемо в бік міста, а де дорогою побачимо магазини або трактири, чи як це все називається, там намагатимемося щось дізнатися. Налаштуйте мовні аналізатори. Спочатку тільки слухаємо, нікому жодних запитань. Утім, аборигени й так нас не зрозуміють.

      Мовні аналізатори, мініатюрні прилади, які, накопичуючи інформацію про нову мову, забезпечували синхронний переклад і навчання власників інших мов, були в кожного.

      – Усі готові? Тоді в дорогу!

      Рикпет востаннє оглянув човник, дистанційним пультом замкнув люк, а сам пульт, попередньо запечатаний у поліетиленовий пакет, закопав неподалік, під кущиком, усіяним дрібними квітами. Шлях попереду був далекий, кілометрів із двадцять, та ще й натщесерце… Але іншої ради не було, доводилося терпіти.

      Першого аборигена зустріли кілометрів за п'ятнадцять, коли вже зовсім вийшли з гір. Абориген пройшов повз утомлених

Скачать книгу