LITMIR.BIZ

Скачать книгу

і сам страждав від нього не менше, знав, що це зводить між ними ще більшу стіну, але й у словах не знаходив ради: минув для них той золотий час, коли можна говорити про дощ і про сніг, про моди і фільми, про Аллу Пугачову й солом’яного бичка, можна говорити, зазираючи одне одному в очі, несусвітні дурниці і знаходити в тому неабияку втіху.

      А тоді, пізно вночі, він прийшов веселий, сказав:

      – Все!

      – Що все? – спитала Софія.

      – Я послав того самодура під три чорти.

      – Шефа?

      – Авжеж. Виказав усе, що про нього думав, і поклав на стіл заяву.

      – Ти пішов з видавництва?

      – Уявляєш, натрапляє він у рукописі на те місце, де герой купує цукерки «Пікова дама», викреслює навхрест, а мені погрожує доганою. Вгадай чому? – У Миколи був той вигляд, який Софія називала «равлик-павлик виставив ріжки».

      – Гм… Дефіцитні цукерки?

      – Я теж спершу подумав, що Лука Лукич засумнівався в реальності такого факту. Але річ не в тому.

      – «Пікова дама»… Щось пов’язане з картами?

      – Та ні, – тішивсь Микола. – Ніколи не вгадаєш, я сам довго не міг второпати, де тут крамола.

      – То де ж?

      – А в цукерках!

      – Ну, звісно. – Софія знизала плечима: загримів з роботи і гопки скаче. Загадки загадує.

      – Виявляється, «Пікова дама» з лікером. А це, каже Лука Лукич, алкогольна пропаганда. У той час, каже, коли весь наш народ бореться із зеленим змієм… Ну, тут уже я не стримався, послав його…

      – А сам куди? На кондитерську фабрику? Чи на лікеро-горілчаний?

      – А нікуди! – сказав він, вловлюючи розчарування в її голосі. І повторив дражливо: – Ні-ку-ди!

      Софія змовчала. Знала, що зачепи його зараз за живе, і Микола знову заб’ється у свою мушлю, набере в рот води – не достукаєшся, не догукаєшся.

      – Знаєш, що я написав у заяві? «Прошу звільнити мене з роботи. Я стомився».

      – Це схоже на тебе.

      Софія хотіла було взяти нову сигарету, але тут його долоня лягла їй на руку: не треба; і цей лагідний, примирливий жест її насторожив. Вона подивилася йому в очі й побачила, що радості там ні грамини, його сірі очі були сиві й сумні, як осінні дими. Де й ділася дженджуристість – Микола притих, опустив плечі, але це була не та мовчазна похмурість, якою він одгороджувався від Софії, це був сум, відкритий для неї.

      – Я справді стомився, – сказав він.

      Софія мовчала, відчуваючи, що це тільки початок розмови.

      – Стомився так жити. Не сердься на мене, але думаю, що якийсь час нам треба побути нарізно. Спочити одне від одного.

      – Ми й так спочиваємо вже давно.

      – Ні, ти знаєш, про що я кажу.

      – Що ти надумав? – обережно спитала вона.

      – Я поїду.

      – Куди?

      – В село, – сказав він.

      – Надовго?

      – Не знаю. Може, на місяць, може, на два. Врешті-решт, я ще не був у відпустці.

      – Ти можеш взяти малого. Хай побігає на природі.

      – Я не

Скачать книгу