LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2014

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2014

      Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

      © Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)

      Туга за справжнім

      Cтудент філології столичного університету Василь Шкляр дебютував молодіжною повістю «Сніг», у якій були всі прикмети тодішньої (середина сімдесятих років минулого століття) літературної моди: трохи романтики, трохи книжкової мудрості, трохи молодечого позерства. Це було відлуння тих мотивів, які з’явилися в літературі після приходу в неї «шістдесятників» за часів «відлиги».

      Шкляр і його літературні ровесники опинилися вже в інших політичних координатах – «відлига» скінчилася, почалися заморозки. Тодішні літературні прозеліти сумлінно наслідували «шістдесятників», але не могли (бо хто б їм дозволив?!) піти на цілковиту соціальну й громадянську відвертість.

      Письменники – особливо ж молоді, сповнені творчого честолюбства, – не можуть відкладати ідейно важливі задуми на далеке майбутнє, де будуть сприятливіші умови. Вони або емігрують в історичну, фантастичну чи іншу тематику, віддалену від сучасності, або ж удаються до езопівської мови. Кожен має можливість вибору щодо вибудови власної творчої біографії.

      Василь Шкляр, якийсь час ступаючи в сліди Григора Тютюнника (це була його літературна «школа», і, до речі, дуже добра школа), дедалі помітніше виходив на свій самобутній шлях. «Ностальгія» – особливо показовий у цьому розумінні епізод у літературній біографії Василя Шкляра. Це – своєрідний прелюд у творчості прозаїка тютюнникової «школи» до нового Шкляра, який легко виходить за рамки цієї «школи» і знаходить нову стилістику. Його головний герой Микола Погорілий нагадує героя «Снігу», який подорослішав і опинився в нових часових реаліях. Так Шкляр мовби повернувся до себе після тривалої подорожі, в яку він вибирався за літературними студіями. (Принагідно скажемо, що в багатьох авторів виразно відчутна відсутність за ними таких подорожей-«шкіл» – у них немає ні стилю, ні художньої пластики, їм ніхто «не ставив руку». Хоча в основі мистецтва прози лежить віртуозне володіння ремеслом.)

      «Ностальгія» – це туга під льодовиком стагнації за кращими часами. «Ностальгія» – це туга героя за повноцінним життям. «Ностальгія» – це один із діагнозів суспільству, в якому волею долі приречені існувати персонажі роману.

      Читаючи пізніші твори Шкляра – «Ключ», «Кров кажана» («Нікуб»), «Елементал», – не можна не помітити їхньої генетичної спорідненості з «Ностальгією». У ній, хоч і в ембріональному вигляді, є чи не всі ідейні мотиви й стилістичні прийоми, з яких виросли ці романи. Тут і несподівані повороти сюжету (дефіцит української прози), і демонізація певних явищ та персонажів, і щоразу надзвичайно цікава життєва історія, покладена в основу кожного твору. Шкляр – на подив цікавий оповідач. У нас так багато прісних і нудних нарацій, автори яких мовби заповзялися спростувати визначення прози як мистецтва слова. І якщо вже зайшлося про слово, то тут і дивовижне лексичне багатство, і яскрава, справді індивідуальна стилістика. У «табелі про ранги» стилістів української прози Шкляр – одна з давно визнаних констант. Від його текстів отримуєш буквально фізичну насолоду.

      Хоч часові координати «Ностальгії» від нас віддалені, та, перечитуючи роман сьогодні, знову допевнюєшся у дивовижному феномені: справжні тексти мають у собі ті таїну і магію, які дозволяють їм не старіти.

      А ностальгія супроводжує в цьому світі кожне покоління. Ностальгія за тим, як повинно бути в житті, а не як є. Ностальгія як заперечення. Як погук справжності. І все це виразно вилунює зі Шкляревої ностальгії.