Ми - Євген Замятін

Скачать книгу

Розумієте: навіть думки. Це тому, що ніхто не «один», але «один з». Ми такі однакові…

      Вона:

      – Ви впевнені?

      Я побачив гострим кутом задерті до скронь брови – як гострі ріжки ікса, знову чомусь збився; глянув направо, наліво – і…

      Направо від мене – вона, тонка, різка, вперто-гнучка, як батіг, I-330 (бачу тепер її нумер); наліво – О, зовсім інша, вся з кіл, з дитячою складочкою на руці; і з краю нашої четвірки – невідомий мені чоловічий нумер – якийсь двічі вигнутий, начебто буква S. Ми всі були різні…

      Ця, праворуч, I-330, перехопила, мабуть, мій розгублений погляд і, зітхнувши:

      – Так… Шкода!

      По суті, це «шкода» було абсолютно доречним. Але знову щось таке на обличчі у неї або в голосі…

      Я з надзвичайною для мене різкістю сказав:

      – Нічого не «шкода». Наука зростає, і ясно – якщо не тепер, то через п’ятдесят, сто років…

      – Навіть носи у всіх…

      – Так, носи, – я вже майже кричав. – Якщо є – все одно яка підстава для заздрощів… Якщо у мене ніс «ґудзиком», а в іншого…

      – Ну, ніс щось у вас, мабуть, навіть і «класичний», як за старих часів говорили. А от руки… Ні, покажіть-но, покажіть-но руки!

      Терпіти не можу, коли дивляться на мої руки: всі у волоссі, кошлаті – якийсь безглуздий атавізм. Я простягнув руку і – наскільки міг стороннім голосом – сказав:

      – Мавпячі.

      Вона глянула на руки, потім на обличчя:

      – То це дуже цікавий акорд, – вона наче зважувала мене очима, як на терезах, знову майнули ріжки в кутах брів.

      – Він записаний на мене, – радісно-рожево відкрила рот О-90.

      Уже краще б мовчала – це було абсолютно недоречно. Взагалі ця мила О… як би сказати… у неї неправильно розрахована швидкість мови, секундна швидкість мови повинна бути завжди трохи меншою за секундну швидкість думки, а вже ніяк не навпаки.

      У кінці проспекту, на акумуляторній вежі, дзвін гулко бив 17. Особиста година скінчилася. I-330 йшла разом із тим S-подібним чоловічим нумером. У нього таке поважне і, тепер бачу, ніби навіть знайоме обличчя. Десь зустрічав його – зараз не згадаю.

      На прощання I – так само іксово – усміхнулася мені.

      – Загляньте післязавтра в аудиторіум 112.

      Я знизав плечима:

      – Якщо у мене буде наряд саме на той аудиторіум, який ви назвали…

      Вона з якоюсь незрозумілою упевненістю:

      – Буде.

      На мене ця жінка діяла так само неприємно, як нерозкладний ірраціональний член, що випадково затесався в рівняння. І я був радий залишитися хоч ненадовго удвох із милою О.

      Пліч-о-пліч з нею ми пройшли чотири лінії проспектів. На розі їй було направо, мені – наліво.

      – Я б так хотіла сьогодні прийти до вас, спустити штори. Саме сьогодні, зараз… – несміливо підняла на мене О круглі синьо-кришталеві очі.

      Смішна. Та що я міг їй сказати? Вона була в мене тільки вчора і не гірше за мене знає, що наш найближчий сексуальний день післязавтра. Це просто все те ж саме її

Скачать книгу