ТОП просматриваемых книг сайта:
Том 2. Час творчості. Василь Стус
Читать онлайн.Название Том 2. Час творчості
Год выпуска 0
isbn 9780880005401
Автор произведения Василь Стус
Жанр Поэзия
Издательство Мультимедийное издательство Стрельбицкого
де гаряче, де зимно.
Тепер доходь найдальших меж,
як закуріла димно
твоя ізвомплена душа,
із неї біль валує.
Але душа й без кунтуша
і в злиднях козакує.
27.[1]
Тут сни долають товщу забуття
і виринають з теміні, як змії.
Тут на кону забутого життя
блазнюють, корчаться, як лицедії
вертепних інтермедій. Тут живе
ховається у смерк і так існує,
пропахле смертю. Небо гробове
за нами назирає і вартує,
щоб не згубити. І в хапливий сон
угнався гострий, ніби ніж, прокльон,
і провертається в душі розверстій,
бо він – найбільший ворог мій – спішить
моєю кров’ю лезо окропить,
щоб став і ти такий, як треба, – черствий.
Будні тут тобі про свято,
а про свято – будні правлять.
Хоч занадто творчу хату
пильні погляди буравлять,
хоч твоє зголіле серце
тут обмацують руками -
не зважай на те, не сердься:
те одвічне, що над нами,
стріли повиймає з рани
і губами обцілує -
адже хвиля пожадана
убиваючи рятує.
СПОГАД
Край золотого бережка
вода струміла,
щока, солона і гірка,
мені щеміла.
Єдвабом теплим обдало
мій зір колючий,
вечірнє сонце відійшло
за дальні кручі.
І захід дзвоном калатав,
і звістувала
зоря між радісних заграв,
що ніч настала.
На однакові квадрати
поділили білий світ.
Тільки нащо це? Не знати,
нащо. А вселенський гніт
чавить ката, чавить жертву,
безневинного – нема.
Всім судилося померти
за замками сімома.
На квадрати людське горе
поділили – і радій,
укоряючись покорі,
бо Господь нагородив
божевіллям переселень,
конкуренцією зла.
Ти мене даремне, леле,
в світ неправди привела.
Душ намарне ґвалтування
без причини, без мети.
Соти ярого страждання,
пустографки самоти.
28.1.
Б’ється серце, як пташа німе,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде – буде плакати.
Будуть сипати сухі сніги,
будуть ще й дощі періщити,
посмутніють вірні вороги,
а зрадливі друзі – тішитись,
що одної голови нема
і не буде вже повіки-вік,
лиш затужить по тобі зима,
по бідасі чоловікові.
Скоро смерть мене в похід візьме,
і життя не буде надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде – буде плакати.
Оцей світанок – ніби рівний спалах
нічного парашута, що розкрився,
та,