LITMIR.BIZ

      Коли ти вірити в добро навик,

      то віруй в землю. Віруй в смерть і крики

      Тривожні породіль. Нема одвіку

      Легкої віри і легких утіх.

      Замало й слів, де треба людських рук.

      Будинки зводити, мости ладнати,

      Чи древні перелоги поорати.

      Учися брати віру. Як беруть

      Снопи на плечі. Як беруть лопати

      Садівники, щоб Землю перерить

      І здобрити. Так, як беруть солдати

      Гвинтівки в руки – край свій боронить.

      Бери у праці втому і печаль,

      Глибій у радості, глибій в стражданні,

      Звіряйсь на них, немов на пробнім камені,

      Загартувавши серце, ніби сталь.

      В роботі научайся, як народ.

      До скону свято вірити в добро.

      Дерева, вітром підбиті,

      Пещені літом і сонцем,

      Піднявши вгору долоні,

      Пнуться до неба. Зайшлися

      У ритуальному танці.

      Я заздрю вам, тривожні дерева

      Із добрими дитячими очима!

      Ви кожен рік оновлюєтесь: Я ж

      До цього тільки прагну.

      Людино! Коли дерево сторуко

      Голубить небо, вітер, і весну,

      І день, і ніч, і вечори, і ранки —

      Не забувай, що дві твої руки

      Не можуть мати спокою ніколи.

      Берези – навтьоки!

      Трава напнулась,

      Згинаються тополі

      В три дуги.

      І спересердя

      Хмари хтось

      Прогупує,

      Та гнівно ляскають

      Білясті батоги.

      З зазубринами грім,

      Немов рубель,

      Пригнічує

      Поважні хмари-гарби,

      І часто падають

      Їздового удари.

      Ушпарить – синій

      Пучиться рубець.

      Воли притомлені,

      Схиливши круто голови,

      Щипають на ходу

      Шалену зелень.

      Та в'юниться,

      Немов батіг, їздовий:

      – Рушай, гроза,

      Під райдужну веселку!

      Вантажені машини відійшли,

      Ми впали на вологе бурячиння

      Відпочивать. Згасає повечір'я

      Над полем, ніби спорожнілим літом.

      Ляга на землю цигарковий дим,

      Дівчата щільно туляться. Притихли,

      Потомлені: студентки молоді,

      До праці до колгоспної не звикли.

      І вечоріють. Засинають. Сплять,

      У сні коханно розметавши руки…

      А вдалині ледь-ледь відчутний гуркіт

      Дрімотні перепліскує поля.

      І поки котяться вогні згори,

      Густою прохолодою віддалені,

      Осіннє поле спочива, дозрівши

      Дівочими грудьми, немов плодами.

      Щоб я не знеміг од щастя.

      В руйнівному ритмі,

      Щоб

Скачать книгу