Енн із Зелених Дахів - Люси Мод Монтгомери Шкільна бібліотека української та світової літератури

Скачать книгу

потім, що я тебе не попереджала, якщо він спалить Зелені Дахи або насипле стрихніну в колодязь. Я чула, таке трапилося в Нью-Брансвіку, де прийомна дитина зробила це, а вся сім’я помирала в страшних муках. Тільки тоді це була дівчинка.

      – Ми беремо не дівчинку, – сказала Мерил, ніби отруєння колодязів було чисто жіночою спеціалізацією й не слід було очікувати такого від хлопчика. – Мені б ніколи не спало на думку взяти на виховання дівчинку. Дуже дивуюся, чому пані Александер Спенсер це робить. Утім, вона усиновила б весь сирітський притулок, якби тільки таке спало їй на думку.

      Пані Рейчел охоче б дочекалася повернення Метью, проте не хотіла гаяти добрих дві години, які можна було провести з більшою користю. Наприклад, пройти далі по дорозі до будинку, де жила сім’я Роберта Белла, й повідомити їм новину. Її, поза сумнівом, сприймуть, як сенсацію, а пані Рейчел дуже любила сенсації. Тому вона пішла, а Мерил своєю чергою зітхнула з полегшенням, бо відчула, що її власні сумніви й страхи оживають під впливом похмурих прогнозів пані Рейчел.

      – Ну й ну, чи чувано таке! – вигукнула пані Рейчел, вибравшись на стежку. – Прямо як уві сні! Шкода мені цього бідного хлопчика. Метью й Мерил нічого не знають про дітей, тож запрагнуть, щоб він був розумніший і вихованіший за його власного дідуся, якщо, звичайно, в нього взагалі був дідусь. Дивно навіть уявити, що в Зелених Дахах з’явиться дитина. Там ніколи й нога дитяча не ступала, бо Метью й Мерил були вже дорослими, коли їхній батько будував цей будинок… Втім, хтозна, чи були вони взагалі коли-небудь дітьми. Дивлячись на них, в це важко повірити. Не хотіла б я опинитися на місці цього сироти. Боже мій, шкода мені його, скажу я вам!

      Цей трагічний монолог пані Рейчел проказала кущам шипшини. Та якби вона могла бачити сиротину, що саме зараз терпляче чекала Метью на станції, її жалість була б ще сильнішою й глибшою.

      II. Сюрприз для Метью Катберта

      Тринадцять кілометрів до станції Метью Катберт і його гніда кобила подолали неспішним підтюпцем. Це була чудова дорога, по обидва боки якої виднілися доглянуті фермерські садиби. Часом вона перетинала то лісок із запашними смолистими ялицями, то долину, де до неї тягнулися гілки дикої сливи, рясно вкриті суцвіттями. Повітря наситили своїм ароматом яблуневі сади, луки губилися на горизонті в опалових і пурпурних відблисках, а пташки співали так, ніби це був єдиний погожий літній день…

      Метью насолоджувався поїздкою. Її псували тільки ті хвилини, коли йому доводилося вклонятися жінкам, що зустрічалися йому дорогою. На острові Принца Едварда було заведено вітатися і зі знайомими, і з незнайомими.

      Річ у тім, що Метью боявся всіх жінок, крім своєї сестри Мерил і пані Рейчел. Він не міг позбутися неприємного враження, що ці таємничі істоти потай сміються над ним. Власне, так воно й було. Бо як іще, скажіть, будь ласка, вони могли реагувати на таку дивну зовнішність – нескладна фігура, довге із сивиною волосся, що спускалося на згорблені плечі,

Скачать книгу